25 років Незалежности України – це фактично половина мого життя. Чому тоді, будучи ще зовсім молодими, ми, перші рухівці, кинули виклик тодішній системі і пішли проти неї? Не маючи жодного досвіду, абсолютно ніяких ресурсів (усе робилося власним коштом і своїми силами), більше того, навіть погано уявляючи, якій потузі ми збираємось протистояти.
Нам про це нагадав тодішній секретар Кіровоградського міського комітету Комуністичної партії України Валерій Мішура (пізніше він став народним депутатом України і редактором газети „Комуніст“), скликавши на початку червня 1989 року по суті рухівські збори у редакції газети „Молодий комунар“ (Рух в нашій області зародився саме в журналістському середовищі). Він кілька годин пояснював нам, що всі наші зусилля марні, все, що треба, зробить партія, а якщо ми будемо впиратися, то у держави врешті-решт є танки й автомати. Остання фраза про танки й автомати дослівна і сказана була, вочевидь для того, щоб настрахати. Але ми були настільки наївні і так вірили у свою правоту, що ця розмова не викликала остраху. Такі розмови не могли зупинити хвилю піднесення, яка наростала в країні.
Пригадую, як 22 травня 1989 року біля пам’ятника Тарасові Шевченкові у Києві на шевченківському святі „У сім’ї вольній, новій“ над натовпом раптом зринув жовто-блакитний прапор і який захват це викликало. Сотні людей не могли стримати сліз.
Не злічити, скільки разів доводилось чути докори, що ви, мовляв, боролися за мову, символіку, національну історію, а майно, економіку захапали ті, хто й розпочав активний грабунок країни. Збоку це, мабуть, і має такий вигляд. Але сьогодні, після стількох подій, що відбулись за ці чверть століття, можна з певністю сказати: держава, країна – це не майно у першу чергу, а той культурний, енерґетичний простір, який вона займає.
Які уявлення про власну державу, країну має більшість народу, такою вона й буде. Наш народ вийшов з СРСР заляканим (по своїй мамі, родичах та сусідах знаю), патерналістськи налаштованим, звиклим, що усе вирішує держава, а у неї, при найменшій можливості, не просто можна, а обов’язково треба щось украсти. Один дядько казав: „Якщо нема у колгоспі що украсти, то я хоч картуза покладу під руку, аби було відчуття, що щось несу додому“. Найкмітливіші крали цілими заводами та галузями.
Багато розмов ведеться, що перед референдумом про державну незалежність розповсюджувались листівки, де вказувалось, які переваги й багатства має Україна. Обдурили, мовляв, народ. Нічого подібного! Усе, що там вказано, правда і цифри на той час були реальні. Тільки, на жаль, не мала Україна тієї управлінської еліти, яка могла б з користю для народу всім тим розпорядитися. Хто був і, значною мірою, й досі залишається при владі? Пристосуванці, лицеміри, користолюбці, інтриґани, ті, хто добре уміє вибудовувати схеми для власного збагачення. У душах і серцях цих людей така духовна сутність як Україна, навіть не ночувала.
Багатьох вражають ті поклади готівки, золота, коштовностей, які останнім часом вилучають правоохоронці у посадовців різних рівнів. Ось на що працювали ті можливості, що їх отримала Україна. А це ж – тільки малесенька частка того, що нам показують на телевізорі. Свідома свого завдання та покликання, національна еліта перетворила б ті можливості у розвинуті технології та добробут народу, пострадянська ж, без вітчизни і рідної мови, втілила їх у власні скарби. Яскравий приклад матеріялістичного комуністичного мислення.
Багато людей найголосніше кричать, що їм погано живеться, що вони нікому і нічому не вірять, а про якусь Україну не хочуть і чути. Мене страшенно вразила розповідь одного ізраїльтянина, який у перші роки їхньої держави, приїхав, аби будувати її. Мова їдиш була фактично мертвою, дуже мало людей її знали. І хоч Ізраїль підтримувало світове єврейство, але на той час ще навколо панувала бідність. Автор розповіді влаштувався на завод і вперто користувався тільки мовою, яка потім і стала основою держави. На заводі, де він працював, сталася аварія, але він не кинувся її усувати аж доки до нього не звернулися мовою їдиш. За це його вигнали з роботи. Але сьогодні є багата, цивілізована, технологічно розвинена держава Ізраїль. Не в останню чергу завдяки тому, що там була і є достатня кількість людей, для яких духовні цінності нації понад усе. Усе матеріяльне насамперед народжується у духовному світі.
Крім здобуття незалежности, чудом були для мене перемоги обох Майданів. І нехай у тодішнього Президента Віктора Ющенка сьогодні кидають не просто каміння – цілі брили, але його вклад у ствердження української історії, національних духовних цінностей стає помітніший з часом. Він зробив те, що йому дозволяла власна і наша свідомість. Більшими були надії і на нинішнього президента. Добре, якщо він стане проміжною фігурою між вчорашньою елітою і тією, яка врешті розумітиме, що зроблене на користь народу, нації, обернеться для них набагато більшими перевагами, ніж вкрадене для власних підземних комор.
Сподіватися на це дає підставу поява дедалі більшої кількости небайдужих і жертовних людей, для яких Україна вже не абстрактне й чуже поняття. Як не гірко це усвідомлювати, але багатьох спонукала до цього війна з Росією. Ця країна – наш найбільший і одвічний ворог і її дії останні два роки – концентрована, що формувалася століттями, нелюбов до нашого соняшного менталітету, европейської історії та щирої національної душі. Безмірно жаль кожного, хто гине (мало не щодня!) у цьому протистоянні за незалежність України. Це наші кровиночки, частинки нашого материка. Але саме тому їхні жертви не можуть стати даремними. Саме душі тих, хто не відступився і в попередні століття та десятиліття відстоював Україну хай у слові, у творі, у чесному вчинку, у твердості духу, як тепер у бою, поєднуючись із тим світлом, яке сяяло, чи бодай жевріло у наших серцях і відкривало ті нові шляхи у космосі для України. Без них не було б нашої незалежности.
І тому, для мене сьогодні найгірше – не вірити у свою країну, у свій народ, у себе, врешті-решт. Більше того, мені здається, що ми на порозі якогось переходу у кращу якість власного розвитку. Реалістам, які, знову ж, враховують тільки об’єктивні чинники, таке припущення може здатися благодушним маренням. Але ніхто й не каже, що це станеться через тиждень, через місяць чи рік. Погляньте навколи – чим більше людей небайдужих, для яких дорога Україна, тим швидше це станеться. І навпаки. Ключ від цього у серці кожного з нас.
Кропивницький,
Кіровоградська область