Нині Україна переживає ту саму негарну ситуацію‚ яка в 2005 році знецінила Помаранчеву революцію. Тобто головна причина біди – не так в особистостях‚ як у системі. Зокрема – у зумовленому Конституцією двовладді‚ коли за більший вплив в країні мусять – хочуть цього чи ні – змагатися її президент і прем’єр. У справді реформованій Україні мав би залишитися хтось один: або президент‚ у статусі очільника виконавчої влади‚ як це є у США‚ або обраний парляментом прем’єр‚ керівник уряду‚ як це бачимо у Німеччині чи Угорщині‚ де посада президента обмежена представницькими функціями.
Ця ідея для України не нова‚ але конституційні спроби заснувати ефективніший порядок мали позірний‚ косметичний характер. Переназва з президентсько-парляментської форми правління на парляментсько-президентську у суті згаданого протистояння нічого не змінила‚ й сьогодні Україна повернулася у 2005 рік‚ коли почався руйнівний для держави і суспільства конфлікт між Прездентом Віктором Ющенком і Прем’єром Юлією Тимошенко.
Дискусії щодо виходу з кризи загострилися після того‚ як 16 лютого Верховна Рада визнала діяльність очолюваного А. Яценюком уряду незадовільною‚ але з досі не до кінця з’ясованих причин не проголосувала за його відставку. Сам прем’єр не виказував бажання відійти‚ остерігав‚ що йдеться про „рукотворну“ політичну кризу‚ і цей камінчик летів‚ певна річ‚ в город президента.
До такої оцінки схилялося й чимало експертів: мовляв‚ П. Порошенко прагне‚ задля більшого впливу на владу‚ бачити на посаді прем’єра „свою“ людину. А що при цьому назвати конкретного кандидата він не міг‚ щоб не видавати свого пляну‚ то почалася звична для української політики „візантійщина“ – закриті від громадськости кулюарні торги‚ так звані „договірняки“‚ побігли чутки‚ домисли.
З них вийшла зовні така собі безневинна‚ льояльна ініціятива зробити новий уряд „технократичним“‚ тобто не пов’язаним ні з жодними партіями‚ ні‚ тим більше‚ з олігархічними кланами‚ які‚ як це добре відомо‚ є реальними фінансовими інвесторами майже усіх українських партій.
Ініціятори хотіли подивитися‚ як відреаґує суспільство. Про „неупередженість“ президента мала свідчити його пропозиція Андрієві Садовому‚ голові партії „Самопоміч“‚ очолити уряд‚ що насправді сприйнялося як лукавство. Як і можна було передбачити‚ А. Садовий відмовився‚ адже його фракція в парляменті налічує лише 26 депутатів.
Також виникло прізвище Міністра фінансів Наталії Яресько – як позапартійного і незалежного від олігархів кандидата на пост прем’єра. Її кандидатуру підтримали спеціяльною заявою 33 учасники громадського об’єднання „Реформи мають бути справжніми“. Але коли вона не тільки згодилася‚ а й‚ не гаючи часу‚ оприлюднила свій мобільний плян реформ і дальшого розвитку країни‚ наверх спливло прізвище Володимира Ґройсмана – кандидата від фракції „Бльок Петра Порошенка“.
У провідних українських експертних колах ідея „технократичного“ уряду не є популярною. Бо коли уряд – позапартійний‚ тобто‚ іншими словами‚ незалежний від парляментських політичних сил‚ то хто у цьому випадку політично відповідатиме за його діяльність? Крім того‚ Н. Яресько ледве чи знайшла б достатню підтримку у Верховній Раді‚ оскільки „Опозиційний бльок“ активно поширював інсинуації‚ нібито Україна вже майже повною мірою перебуває під зовнішнім‚ американсько-европейським управлінням.
Ситуацію‚ в якій опинився Прем’єр А. Яценюк‚ тяжко зрозуміти. Прихильники президента кажуть‚ що А. Яценюк повинен відійти з усім складом свого Кабінету міністрів не тому‚ що він не подобається П. Порошенкові‚ а лише тому‚ що за два роки „реформ“ життєвий рівень в країні впав‚ а інфляція зросла в півтора рази. Це правда‚ однак не вся. Уряд А. Яценюка має на своєму конті важливі досягнення: зміцнено оборонну сферу‚ зменшено державний борг‚ Україна майже позбулася енерґетичної залежности від Росії. Чи не тому український прем’єр належить до тих українців‚ кого найбільше ненавидять у Кремлі?
Але чому ж тоді рейтинґ А. Яценюка впав до нульової позначки? Тому що така доля усіх реформаторів. Для успіхів потрібен значно більший час‚ а рейтинґ від непопулярних реформ падає відразу. І йти у відставку зараз – для А. Яценюка означає політичну смерть. Саме тому він тримається за крісло‚ вимагаючи дати йому більше часу.
Опоненти П. Порошенка чомусь певні‚ що якби А. Яценюк не мав жодних власних політичних амбіцій‚ то президента він влаштовував би й далі. А ось В. Ґройсман‚ мовляв‚ готовий бути тінню П. Порошенка. Покищо імідж В. Ґройсмана не зіпсований. Будучи міським головою Вінниці‚ він зумів навести взірцевий лад у місті. Можливо‚ крісло голови парляменту справді затісне для його організаторських здібностей. Проте питання в іншому. Скептики передбачають‚ що за його прем’єрства урядом насправді керуватиме П. Порошенко‚ оскільки‚ мовляв‚ В. Ґройсман для П. Порошенка – це те саме‚ ким Микола Азаров був для Віктора Януковича.
Чи спроможеться колись успішний вінницький мер в ім’я реформування і‚ власне‚ в ім’я порятунку України стати над цим „свояцтвом“? Добре бодай те‚ що припиниться руйнівне протистояння між президентом і прем’єром. Але чи не можна припустити щось краще – що фактичне у цій новій ситуації посилення однієї гілки влади‚ президентської‚ може означати не узурпацію влади‚ а більшу стабільність в країні? Одначе‚ самозрозуміло‚ що в цьому випадку і політичну відповідальність за дальший розвиток ситуації повинен буде взяти на себе президент.
Одначе‚ рішення – за Верховною Радою‚ тобто за‚ щонайменше‚ 226 депутатськими голосами.136 мандатів фракції „БПП“ і 81 – фракції „Народного фронту“ в сумі не дають потрібної кількости. Згодом довідаємося‚ якими і чиїми зусиллями збиралася ця кількість.
25 березня В. Ґройсман на зустрічі з керівниками чотирьох фракцій („БПП“‚ „Народного фронту“‚ „Батьківщини“ і Радикальної партії) презентував‚ у закритому режимі‚ плян дій майбутнього уряду України. Провідник радикалів Олег Ляшко після цієї наради не високо оцінив почутий плян.
27 березня у телепрограмі „10 хвилин з прем’єр-міністром“ А. Яценюк запевнив‚ що готовий вести бесіди „з будь-ким з коаліційних партнерів у будь-якому форматі“, та прийме „будь-яке законне рішення Ради“ – поповнення новими членами уряду, формування нової коаліції в конституційний спосіб, кандидатуру нового прем’єр-міністра, запропоновану Президентом, або цілком новий уряд і його нову програму.
Він назвав кілька кроків для виходу з ситуації, що склалася: у рамках парляменту треба схвалити акт про принципи взаємин у владі, в основі якого будуть універсальні цілі та принципи – „спільна воля прискорити реформи, обмежити будь-які корупційні замахи і не допустити узурпації влади будь-яким її інститутом. Співавторами такого закону бачу всіх членів нашої европейської коаліції. Поява такого акта означатиме, що політична еліта готова до роботи на тривалу перспективу. Жодних позачергових виборів. Жодних темних домовленостей“.
Того ж дня‚ 27 березня‚ Президент П. Порошенко заявив, що склад нового уряду має бути проголосований у Верховній Рад 29 березня‚ і що він чекає на кандидатуру прем’єра від ради коаліції, пообіцявши прийняти будь-яку. Для президента‚ у зв’язку з його візитою до Вашінґтону‚ було важливо повезти туди переконливий сиґнал про розв’язання політичної кризи в країні.
На жаль‚ ця криза занадто складна‚ багаторівнева‚ системна‚ щоб її можна було вирішити одним махом. Але 29 березня сталася подія‚ котра може стати початком якісних змін: парлямент голосами 289 депутатів висловився за звільнення Генеральноого прокурора Віктора Шокіна. Щоправда‚ він таки встиг зробити свою брудну справу‚ звільнивши з Генпрокуратури велику групу прокурорів-реформаторів на чолі з Давидом Сакварелідзе. Тобто в цій важливій правоохоронній сфері точиться страшна війна‚ вона не закінчиться з відходом В. Шокіна і‚ очевидно‚ вимагатиме рішучого втручання президента.
Як вирішиться доля уряду і прем’єра А. Яценюка‚ будемо повідомляти в наших наступних оглядах.