18 лютого, 2016

Юрій Сергеєв: „У критичний момент нам повірили“

no.8

Посол Юрій Сергеєв в ООН. (Фото: „Українські новини“)

8 лютого аґенція УНІАН подала інтерв’ю відомого українського дипломата Посла Юрія Сергеєва журналістові Андрієві Васильєву‚ яке вміщено нижче з незначними скороченнями.

– Ви вісім років були Постійним Представником України в ООН. Яка була Місія України вісім років тому і якою вона стала тепер?

– Вісім з половиною років. Так, це великий термін. В Місії України при ООН завжди збирались професіонали, на усіх етапах. Зараз дуже молода команда, я спостерігав це оновлення і омолодження, гарні експерти з різних питань. Питання України еволюціонували. Коли я приїхав, була непроста ситуація і перші сутички з Місією Росії довкола визнання Голодомору геноцидом. Це був 2007 рік. Ми витратили кілька місяців, щоб, врешті решт, було прийнято деклярацію, яка надзвичайно чітко й ясно говорила про те, що відбулось у 1933 році. Але тоді вже почався спротив і діючого Посла Росії Віталія Чуркіна і усієї його команди. Це була перша сутичка, яка, у принципі, вже тоді дала нам зрозуміти, що не все так буде просто. Друга сутичка була вже довкола резолюції, яку підготувала Росія, де Україна опосередковано звинувачувалась у начебто підтримці неонацизму.

Далі ми підійшли до більш серйозних речей – аґресія Росії, окупація Криму – але, у принципі, і сама передісторія, і моральна готовність колективу сприяли нам, щоб наша реакція у лютому 2014 року була однозначною, і ми знали, що робити.

– За два роки роботи, обертаючись в кулуарах ООН, Ради Безпеки, я зустрівся з такою ситуацією, коли працівники дипломатичних місій мене часто питали: „А що насправді відбувається в Україні? Яка ваша особиста позиція?“. Наскільки важливе живе спілкування з послами? Наскільки це важливо у прийнятті рішень і оцінці ситуації?

– Живе спілкування завжди є важливим фактором встановлення не тільки відносин, а довірливих взаємин. Коли ти займаєш позицію, в якій все, без виключення, є правдою – тобі починають довіряти. І все, що ти далі скажеш офіційно, буде сприйматися так, як ти себе поводиш у побуті. Якщо ти десь злукавив, десь сказав неправду, тобі не будуть довіряти. Тому усі ці роки ми (не тільки я, вся команда) вибудовували наші стосунки з дипломатичними корпусами, з Секретаріятом ООН, в тому, що ми говорили тільки мовою фактів, тільки мовою серця, а не тільки так, як нам було вигідно, і хотілося‚ щоб це сприймалося. Це все призвело до того, що у критичний момент, нам повірили. Повірили і підтримали.

– Це правда, що усі важливі рішення приймаються під час неформальних зустрічей?

– Вони готуються. Рішення вже приймаються тоді, коли відбулося голосування – таємно чи відкрито. Але підготовка позитивних рішень справді проходить через персональне спілкування. Але персональне спілкування, як будь-яке людське спілкування – або тобі довіряють, або тобі не довіряють. Або ти розділяєш ті думки, з якими до тебе приходять партнер, або ні – так створюється і складається діялог.

– Як складалися ваші стосунки з Віталієм Чуркіним?

– Непросто. Я наніс йому візиту, коли приїхав, як і до інших постійних членів Ради Безпеки і окремих голів інших країн. Це було у травні 2007 року. Відтоді я зрозумів, що ми ідеологічно різні, хоча ми походимо з того ж самого Радянського Союзу. Тобто, змістились ідеологічні оцінки. Вже тоді, у травні 2007 року, він досить різко відреаґував на мою пропозицію підготувати документ, який би вшановував пам’ять жертв Голодомору. І ми багато разів стикалися по різних темах саме ідеологічного порядку, того, що стосувалося нашої спільної історії і сьогодення. В тому числі, публічно, коли просто виникали непорозуміння і зовсім різні ціннісні оцінки тих чи інших фактів нашої історії. Фактично, це було кожного року, починаючи з 2007 року до останнього дня.

– А чи відбувалося у вас з Віталієм Чуркіним неформальне спілкування з лютого 2014 року?

– Після того, як на моє прохання була скликана Рада Безпеки 28 лютого 2014 року, і коли стало зрозуміло, що російська делеґація поставила в основу своєї позиції у Раді Безпеки, і взагалі, в цілому в ООН, обман, підтасовку фактів, стало зрозуміло, що він буде грати ту гру, яка є не просто несимпатичною, вона є ганебною. Тому не було резону неформального спілкування, коли ти розумієш, що актор не слухає нікого, він слухає тільки те, що йому треба зробити. Не було необхідности для неформальних спілкувань.

– Але ваш наступник Володимир Єльченко заявляв, що все ж сподівається переконати Віталія Чуркіна.

– Це інша ситуація. Це інша ситуація тому, що, будучи в Раді Безпеки, ми стаємо частиною вирішення ґльобальних проблем. І це 99 відс. порядку денного. Там доведеться спілкуватись чи за столом консультацій, чи у якісь іншій формі, для того, щоб зрозуміти і прогнозувати позицію тієї ж самої російської делеґації.

– Яким був штат Місії? 12 дипломатів, якщо я не помиляюсь?

– Штат мінявся. Коли Україну було обрано головою ОБСЕ, як пам’ятаєте, нашу Місію скоротили, так як скорочували інші місії та посольства, для того, щоб передати штатні одиниці для посилення нашої делеґації у ОБСЕ. Потім ці одиниці не повернулися, і на початок кризи у нас було вісім дипломатів у 2014 році, наприкінці 2014 року у нас було шість. Потім почалося збільшення вже у зв’язку з просуванням до Ради Безпеки.

– Чи можна вести ефективний дипломатичний діялог з таким штатом, враховуючи, що, наприклад, у Місії Росії штат майже в 10 разів більший?

– Так, у них понад 100 дипломатів. Це непросто. Але, з іншого боку, меншим колективом легше та динамічніше працювати. Тому що кожен знає свою ділянку, тому що доводилося колеґам виконувати кілька функцій, це і Генеральна Асамблея, і основні комітети, плюс все, що поза межами ООН, і плюс, звичайно, це Рада Безпеки, де треба було виборювати наші питання. Це колективна робота, і кожен знав, що він робить.

– Як щодо майбутнього – ви залишаєтесь у системі Міністерства закордонних справ?

– На момент нашого інтерв’ю я залишаюся у системі міністерства на державній службі.

– А чи буде якась ясність з вашим призначенням?

– Я завершую своє перебування у Ню-Йорку, завершується моя відпустка, від’їжджаю у Київ, і там буде видно. На момент нашої з вами розмови, в мене покищо немає пропозицій, що може бути у системі МЗС і у системі державної служби.

– Але ходять чутки щодо можливого призначення першим заступником Міністра закордонних справ.

– Ну, чутки є чутками (посміхається). Є пропозиції з недержавних організацій, в тому числі, з академічних. Я ніколи не поривав свої думки, свої зв’язки, своє серце з університетом. Це, до речі, було поштовхом до того, що у грудні 2013 року я приєднався до протестів у зв’язку з побиттям студентів. Це був порив людини, яка зв’язала з університетом значну частину свого життя. Тому емоційно в мене є таке тяжіння до університетського життя. Але, врешті-решт, я повернуся, і там буде видно.

– Ви провели у Ню-Йорку вісім з половиною років. В побутовому пляні вам буде складно повертатись до Києва?

– Ви знаєте, дипломати – це як кочівники. Моя дружина порахувала, що за останні 20 років ми міняли житло 17 разів. Тому ми до цього звикли, на жаль. Але завжди є куди повертатися – в нас невелика, але приємна квартира у Києві, яку ми ніколи не здавали. І коли ми приїжджаємо туди, збираються усі друзі. Психологічно, бути у закордонному відрядженні завжди складно. Тому що вдома в тебе є друзі, родичі, врешті-решт, ти можеш сховатись від якихось проблем, просто вийшовши зі своєї хати, кудись піти. А за кордоном це складніше. Тому, психологічно це складно. І, звичайно, будь-який переїзд – це фізично складно. Все лягає на плечі моєї дружини. Тут її роля неоцінима – вона мій поводир по цьому житті, і я їй дуже вдячний за це.

– За вісім років у вас склались дружні стосунки з багатьма послами. Як ви плянуєте підтримувати їх надалі?

– Навіть з тими, хто поїхали, ми листуємося. Складно, знаєте, фізично підтримувати зв’язок, зустрічатися, тому що усі розкидані. Друзі очолюють міністерства, ось в Індонезії мій приятель, у Таїланді, у Великій Британії – колишній посол, він радник прем’єр-міністра. І їм складно, але життя таке, що завжди можна десь пересіктися. Головне, не переривати спілкування, а воно в нас є, воно існує – листування, яке було тут, воно продовжується.

– Кого з послів ви можете окремо виділити серед тих, з ким ви працювали в ООН?

– Це складне питання. Чому? Тому що в мене були добрі стосунки з усіма. Ви знаєте – 193 країни-члени ООН – я знав кожного по імені і в обличчя. І мене знали. Тому що доводилось багато спілкуватися, і у зв’язку з нашою кризою, і у зв’язку з тим, що вони до мене зверталися, щоб ми підтримали їх.

– А серед партнерів України?

– Партнери України, ті, хто за нас стояв і не боявся: Посол Ніґерії Джой Оґву – жінка, яка надзвичайно емоційно, з вірою в Бога, захищала Україну‚ про це писали українські засоби масової інформації. Надзвичайна потужна особистість. Саме вона у квітні 2014 року заявила на засіданні Ради Безпеки, що „уявлення Росії про сфери впливу рівня XIX ст. неможливі у більш складному сучасному світі“. Посол Йорданії – принц Зеїд, зараз він є Верховним Комісаром ООН з прав людини, і його наступниця, Діна Кевор, вона також потрапила в українські ЗМІ як та, що захищала інтереси України у Раді Безпеки – так, ми стали друзями. Я не говорю вже про Саманту Павер, всю делеґацію Франції та Великої Британії. В мене склались дуже добрі стосунки з усіма послами Китаю. Різне говорять про позицію Китаю у Раді Безпеки, але те, що китайська делеґація зайняла з питання України окрему позицію, підтримала територіяльну цілісність в усіх своїх виступах, це варто багатого.

– Я чудово пам’ятаю свою розмову з Послом КНР Лю Цзеї після дитячого шахового турніру, який ви проводили. Буквально за тиждень відбулося засідання Ради Безпеки, і його позиція щодо анексії Криму різко змінилася.

– У принципі, вона в нього була зрозуміла і до шахового турніру, про який ви згадали. Я дуже гордий, що ми його організували. І Лю Цзеї – єдиний, хто протримався з послів найдовше. В турнірі взяли участь 24 посли, проти 24 дітей з місцевих шахових шкіл. Він програв дев’ятирічній дівчинці. Ну, програвали і шестирічним. Ось я гарно граю, але програв десь на 15-ій хвилині – дівчина була проти мене, їй вісім років. Але це була приємна подія, дякую, що ви про неї згадали.

– За стільки років перебування у Ню-Йорку ви неодноразово спілкувалися з російськомовною діяспорою. Якою є позиція тих, хто ще за часів СРСР виїхали у Сполучені Штати? Як вони ставляться до конфлікту з Росією? Чи підтримують вони Путіна?

– Починаючи десь з березня 2014 року, в Буркліні, на Брайтоні, в місцях компактного проживання колишніх громадян України, російськомовних, розпочався збір підписів під протестом проти дій Росії. Була велика хвиля. І чесно скажу вам, що вихідці з України, російськомовні, вони підтримували нас. Підтримували і підтримують. Присилають свої листи на підтримку, свої переживання з приводу того, що відбувається і продовжує відбуватися. Тому – це є та частина колишніх громадян України, які себе не відривають від наших проблем.

І, оскільки ви згадали про російську мову, на одному з перших засідань Ради Безпеки, я думаю, десь у середині лютого 2014 року, посол Чуркін порушив тоді питання про те, що „все, що відбувається там, у Криму, це на захист російськомовних“. Я тоді йому російською мовою відповів, що ні мене, російськомовного, ні сотні тисяч, мільйони російськомовних українців, захищати не треба. Не потребуємо ми цього захисту! Інакше ви створюєте дуже небезпечний прецедент, бо, за вашою формулою, вам що, тоді треба приходити і захищати російськомовне населення на Брайтоні і в Брукліні? Ви відкриваєте собі таке право експансії будь-де, де ви знаходите російськомовне населення. Цю тезу підхопили російськомовні вихідці з України, які у своїх протестах заявили, що це – надуманий і небезпечний арґумент для здійснення аґресії. Це пересмикування права на самовизначення навіть не за етнічною, а за мовною ознакою!

До речі, саме ця тема потім стала однією з ключових у нашій розмові з представниками країн африканського континенту. Тому що там теж відбувалися і йдуть процеси, коли ті, хто провокують конфлікти, провокують їх саме через маніпуляцію правом на самовизначення.

Так що ваше питання, з приводу російськомовного населення набуло тут дещо іншого правового розвитку у дискусії з принципових питань у ООН.

*   *   *

Колишній Постійний представник України в ООН Посол Юрій Сергеєв 8 лютого заявив, що йде на пенсію. „Друзі, все має свій початок і кінець. Сьогодні я прийняв рішення написати заяву про вихід на пенсію після багатьох років дипломатичної кар’єри“, – написав він у своєму Twitter. Ю. Сергеєв подякував всім українцям за підтримку та добрі побажання, а також наголосив, що в України все буде добре.

„Зрештою, Україні можна служити різними способами“, – додав він.

Коментарі закриті.