На щастя‚ небезпечної події‚ до якої Україна була вже так близько‚ не сталося. Маємо на увазі пляноване на кінець січня остаточне голосування у Верховній Раді за зміни до Конституції‚ в тому числі – за „особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей“. Виявляється‚ влада‚ зокрема її президентська гілка‚ добре розрахованими „інформаційними вкидами“ створювала враження‚ що в парляменті легко знайдеться 300 голосів за зміни‚ тим часом насправді згідливих депутатів ставало не більше‚ а все менше. Охолов до цієї теми навіть „Народний фронт“. Не піддалися на вмовляння Радикальна партія і „Самопоміч“. Більше того‚ на нинішній день далеко не всі члени й фракції „Бльок Петра Порошенка“ вважають ці зміни доцільними.
І Президент П. Порошенко‚ передчуваючи небажане для себе рішення‚ змушений був відступити. Втім‚ лише на якийсь час. Питання це з порядку денного не зняте‚ тільки переставлене в межі вже наступної‚ четвертої сесії парляменту. Але переставлене трохи по-дитячому: велика група депутатів – саме з того політичного середовища‚ котре хоче затягнути розгляд змін‚ щоб зібрати необхідні для цього 300 голосів – звернулися до Конституційного суду з проханням розтлумачити словосполучення „на наступній черговій сесії“. Мовляв‚ чи це означає‚ що законопроєкт про зміни до Конституції може бути ухвалений лише безпосередньо на наступній‚ тобто четвертій‚ сесії‚ чи це можливо здійснити на будь-якій з чергових сесій?
„Нема сумніву‚ що рішення буде на користь Адміністрації президента‚ бо Конституційний суд‚ замість трактувати Основний закон‚ обслуговує партійні інтереси – чи це був Кучма‚ чи Ющенко‚ чи тепер Порошенко“‚ – висловився щодо даної ситуації політолог Віктор Таран. І як у воду дивився‚ бо на Конференції представників Асоціяції міст України у Києві 23 січня Порошенко знов запевнив‚ що Верховна Рада має 300 голосів для ухвалення змін до Конституції“.
„Жодним чином ми не збираємося ні знімати, ні пересувати голосування. Місце цього голосування в календарі, я сподіваюся, наступної сесії‚ в першому півріччі 2016 року, так само, як і є самоочевидним проґрес у Мінському вреґулюванні“, — сказав президент у своєму виступі.
Насправді‚ самоочевидною є все гостріша проблемність теперішньої парляментської коаліції‚ яка не хоче брати на себе спільну політичну відповідальність за внесення змін до Конституції. Звідси – взаєм і звинувачення‚ безконечні торги і тиск сильніших на слабших. Наприклад‚ голова Верховної Ради Володимир Ґройсман – а його вустами завжди говорить Президент П. Порошенко – вже декілька разів з кінцем минулого року озвучував ідею „перепідписання“ коаліційної угоди‚ натякаючи заразом на можливість зформування і нової депутатської більшости‚ і нового складу Кабінету міністрів.
Це виглядало вповні логічним‚ логічним також сприймалося те‚ що майже вся критика в суспільстві зосереджувалася саме на „недореформаторській“ діяльності уряду і прем’єра‚ рейтинґ якого‚ у зв’язку зі старорежимною‚ просякнутою корупційними схемами економічною політикою‚ з початком січня дорівнював нулеві.
Іншими словами‚ склалися обставини‚ за яких Прем’єр Арсеній Яценюк вже не має чого втрачати‚ а щось здобути – за умови якоїсь відчайдушної ініціятиви – ще може.
Й от 24 січня‚ тобто наступного дня після оптимістичного виступу президента‚ у своєму телезверненні до української спільноти прем’єр висловився за проведення загальнонаціонального референдуму щодо змін до Конституції: „Настав час‚ щоб український народ як джерело влади сказав своє слово‚ якою має бути нова Конституція в новій европейській Україні. І ніхто інший‚ крім народу України‚ не має права визначати‚ якому бути нашому Основному законові“.
Підкресливши‚ що референдум є „прямим народовладдям“‚ А. Яценюк визначив характер майбутньої Конституції „як новий суспільний договір – між громадянами і владою, яку вони обрали, про розподіл прав і відповідальности всередині влади, між президентом, урядом і парляментом, договір про взаємини між центром і реґіонами. Договір про створення нового, чесного суду, а не перепризначення чинного. Договір про чітку геополітичну мету України“.
Відчайдушним кроком на випередження був також заклик А. Яценюка оновити коаліційну угоду‚ котра „з політичного маніфесту повинна бути перетворена на юридично зобов’язуючий документ з чітким графіком роботи та послідовністю кроків“.
А наступним порівнянням А. Яценюк перевів значну частину неґативу на адресу депутатської коаліції: „У тих державах‚ де умови були подібні до українських‚ парляментські коаліції ухвалювали до 90 відсотків запропонованих урядом рішень‚ і саме це є єдністю та спільною політичною відповідальністю. В нашому ж випадку про такий рівень підтримки коаліційного уряду з боку парляментської коаліції не доводиться навіть говорити…“.
Ексерти вважають цю ініціятиву А. Яценюка сміливою‚ і хоч вона виглядає дещо авантюрною‚ оновлення коаліційної угоди може відкрити добру перспективу для реального реформування країни.
Першим заперечив доцільність референдуму щодо змін до Конституції голова ВР В. Ґройсман. Мовляв‚ і без того є самозрозумілим‚ що „ніяких спеціяльних статусів для жодних областей в унітарній країні бути не може“.
Що це – відступ під впливом критичної суспільної думки чи дальша спроба заспокоїти цю думку нешкідливістю‚ безпечністю змін до Конституції‚ хоч саме цей проєкт глибоко розділив суспільство і водночас ще в більшій мірі відчужив від суспільства владу. Велика частина народу – майже 50 відс. – вважає ці зміни шкідливими і небезпечними‚ оскільки їхнім джерелом є Мінські домовленості‚ а вони‚ в свою чергу‚ нав’язані Росією та проросійськими інтересами Німеччини і Франції.
У зв’язку з ініціятивою А. Яценюка варто згадати‚ що рік тому‚ 15 лютого 2015 року‚ той же П. Порошенко під час Мюнхенської конференції з безпеки запевнив‚ що такі проблеми‚ як статус Донбасу‚ не можуть бути вирішені „в обхід волі усіх українців. Це не рішення парляменту та уряду‚ це рішення українського народу“.
А далі‚ задля певности досягнення цілі‚ питання осіло у парляменті‚ яким легше покерувати‚ ніж цілим суспільством.
Однак‚ в якій мірі ідея прем’єра щодо скликаня загальноукраїнського референдуму є практично здійснима? Адже ухвалений ще за президентства Віктора Януковича закон про референдум і дуже кепський стан справ у правовому полі сьогоднішньої України не дають жодної можливости для проведення референдуму‚ результати якого викликали б загальну довіру. Координатор парляментських і виборчих програм громадянської мережі „Опора“ Ольга Айвазовська каже з цього приводу: „Формування комісії‚ підрахунок голосів – все зав’язано на адміністративній вертикалі задля повної контролі над будь-яким референдумом“.
Отже‚ чи можна передбачити дальший розвиток подій? Наприклад‚ що далі буде зі змінами до Конституції‚ з „перепідписанням“ коаліційної угоди‚ зі звітом уряду за 2015 рік‚ з переформатуванням Кабінету міністрів?
Відомий політолог Сергій Гайдай в інтерв’ю для Радіо „Свобода“ так відповів на ці й подібні запитання: „Це все – елементи політичної кризи, в якій різні сили шукають виходи. Кожен свій рецепт пропонує. Але проблему може вирішити лише заміна політичної еліти. Позачергові вибори – непоганий варіянт, але цього не досить. Необхідно, щоб відбулося кілька виборів, доки політична еліта не зміниться повністю. Ті політики, які зараз при владі, засиділися у кріслах і стали балястом для суспільства“.
Але невже ж не можна припустити‚ що‚ наприклад‚ удосконалення‚ уточнення‚ гранична конкретизація коаліційної угоди – з визначеними термінами виконання кожного пункту‚ і з прізвищами тих‚ хто нестиме відповідальність за це виконання – не зніме сьогоднішньої напруги в суспільстві?
Політолог Вікторія Подгорна вважає‚ що ні: „У нас ніколи документи не грають суттєвої ролі. У нас неформальні домовленості важать більше, ніж документи чи навіть закони. У політичній сфері – особливо. Думаю, проблема не у невиконанні пунктів угоди. Питання в іншому: існує прихований конфлікт особистостей – між президентом і прем’єр-міністром. Просто з огляду на погану історію з Ющенком та Тимошенко, цей конфлікт не виноситься на поверхню“.