Виступом Президента Петра Порошенка перед народними депутатами 6 вересня в Україні почався новий політичний сезон – тобто запрацювала‚ після літніх вакацій‚ п’ята сесія Верховної Ради VIII скликання.
Трохи дивно‚ що промова‚ метою якої було розгорнути перед українським суспільством реальну картину досягнень‚ недоліків і найголовніших завдань країни‚ не спричинила очікуваного активного обговорення в засобах масової інформації‚ а окремі відгуки політичних експертів зводяться до захоплення формою і розчарування змістом президентського звернення.
„Порошенко – один з найкращих промовців в нашій країні‚ уміє добре й ефектно виступати. На славу попрацювали й спіч-райтери‚ упакувавши сумні явища довколишнього життя в досить яскраві форми‚ – вважає політолог Андрій Золотарьов. – Але при цьому – багато маніпуляцій‚ люди не почули відповідей на те‚ що їх найбільше хвилює – про нестерпно високі тарифи на комунальні послуги‚ про те‚ як довго ще буде скочуватися на дно економіка. Цілу низку тем президент взагалі не зачепив“.
Коментуючи ці слова П. Порошенка – „Справжнє полювання на корупціонерів почалося. Я проти того‚ щоб ділити правоохоронні органи на нові й старі. Тільки єдиним фронтом вони здатні завдати удару по корупції“ – народний депутат Сергій Лещенко написав на своїй сторінці „Facebook“: „Може‚ я чогось не розумію‚ але це справді говориться про Україну? Яке „полювання на корупціонерів“? Який „єдиний фронт“? Який „удар по корупції“? І це говорити в авдиторії з найбільшою концентрацією корупціонерів на квадратний метр?“.
Свіжою ілюстрацією до цих критичних слів С. Лещенка стала втеча з України судді Дніпропетровського районого суду міста Києва Миколи Чауса‚ впійманого на багатотисячному хабарі.
Але чому в експертних середовищах не віддають належне тим тезам у промові Президента П. Порошенка‚ котрі є однозначно позитивними‚ – як от виділення на потреби оборони 3 відс. від державного бюджету‚ замість 1 відс. у 2013 році; як от підтвердження стратегічного курсу на вступ України до НАТО; як от збільшення частки української мови у програмах радіо і телебачення?
На це скептики кажуть: 3 відс. на оборонні потреби – це мало‚ бо в 2013 році бюджет досягав 180 млрд. дол.‚ а в 2016 році він зменшився до 80 млрд. дол. Формально проголошений курс на вступ до НАТО – це окозамилювання‚ бо Україна за кризовим станом економіки дуже й дуже далека від виконання півтори тисячі натовських стандартів.
Щодо відповідальнішої уваги до долі української мови в незалежній Українській державі‚ то ця увага в більшій мірі позірна‚ ніж результативна. Саме з початком політичного сезону збігся скандал з телеканалом „Інтер“‚ який вже так допік національно свідомій частині українського суспільста своїми російськомовними і антиукраїнськими за змістом програмами‚ що під будинком цієї телекомпанії почалися спонтанні протестні акції. Злякавшись справедливого народного гніву‚ керівники „Інтера“‚ ці професійні провокатори і аґенти Кремля‚ імітували підпал приміщення‚ звинувативши в цьому не лише протестувальників‚ але й українську державу‚ в котрій‚ мовляв‚ утискується свобода слова.
Держава справді винна‚ але в протилежному – в тому‚ що дозволила використовувати цю свободу проти України і українства‚ не позбавивши „Інтер“ ліцензії відразу після Революції Гідности.
Очевидно‚ до позитивних моментів звернення президента слід зарахувати висловлену ним готовність до конструктивної співпраці з Верховною Радою. Зокрема П. Порошенко закликав депутатів до невідкладного ухвалення 39 дереґуляційних законопроєктів. „Щоб реалізувати цей плян‚ потрібно 70 результативних голосувань – протягом пів року ухвалювати по п’ять законів щотижня. „Треба змітати всі перешкоди – податкові‚ митні‚ адміністративно-бюрократичні‚ ментальні – які заважають бізнесові‚ відлякують інвесторів‚ стримують ініціятивність‚ перешкоджають створенню нових робочих місць“‚ – справедливо порадив президент.
Чи матимуть ці добрі поради практичне втілення? На перший погляд‚ – шанси є: Верховна Рада формально володіє необхідним інструментарієм розвитку країни і держави‚ яка‚ як відомо‚ є парляментсько-президентською. Тобто‚ теоретично‚ парлямент є головним джерелом продержавницьких ідей і стратегій‚ а також головною запорукою здійснення цих ідей. Практика‚ на жаль‚ інша. „Все‚ на що здатний нинішній парлямент – це бути тлом для президента‚ якого слухняна‚ податлива коаліція дуже влаштовує‚ – вважає колишній депутат Віктор Матчук. – Тому всі важливі рішення будуть прийматися з-під палки“.
Він продовжує: „Іноді цією палицею буде тиск президента, іноді – громадський тиск, в інших випадках – тиск вулиці. Своїми внутрішніми переконаннями при голосуванні за принципово важливі рішення депутати не керуватимуться. Ними керуватиме лише страх – перед президентом, перед народом, зрештою – перед фізичним покаранням. Ніяких принципово нових підходів у цьому політичному сезоні і від цієї Верховної Ради очікувати не варто. Пріоритети, які ставлять перед собою нинішні нардепи, не дозволяють розраховувати на те, що будуть прийняті новаторські, відповідальні і потрібні людям рішення. Немає ще у парламенті того свіжого вітру, який потрібен для ефективних реформ і полегшення життя українців“.
„Парлямент всуціль клептократичий‚ – ще гостріше судить народний депутат з фракції „Самопомочі“ Єгор Соболєв‚ відомий послідовною боротьбою з корупціонерами. – Фактичними господарями більшости фракцій є олігархи“.
Отже‚ логічно‚ – на тлі слабкого парляменту П. Порошенко‚ з його великим хистом дипломата й успішного бізнесмена‚ може вигідно відрізнятися‚ постійно збільшуючи свій політичний вплив‚ зокрема й особливо – з допомогою кадрової політики. Він уміє ставити „потрібних людей на потрібні посади“. Це вміння – більше‚ ніж формальні повноваження.
Як згадує колишній керівник Президентської адміністрації (за Віктора Ющенка) Олег Рибачук‚ „Порошенко своє президентство почав з заяви‚ що добровільно відмовляється від додаткових повноважень. Тепер же експерти на це тільки посміюються‚ констатуючи‚ що на Банковій сконцентровані колосальні неформальні повноваження‚ і саме вони були застосовані для створення урядової кризи і переформатування Кабінету міністрів. В новому складі уряду значну перевагу дістали представники президентської політичної сили. Ці зміни відбувалися з допомогою тиску‚ поза законодавчими можливостами“.
Розумний‚ енерґійний у досягненні своїх цілей президент – хіба це зле? Відповіді на це риторичне запитання покищо нема. Тільки у багатьох українців‚ не менш розумних‚ аніж їхній президент‚ є передчуття‚ що започаткований 6 вересня новий політичний сезон дозволить зрозуміти характер Порошенкових цілей: він досягає їх заради себе чи заради України? І в найбільшій мірі це остаточне з’ясування „хто є хто“ і „що є що“ стосуватиметься Донбасу‚ російської аґресії і переговорів у Мінську.
Директор департаменту міжнародної безпеки Благодійного фонду „Майдан закордонних справ“‚ військовий експерт Олексій Куроп’яник критикує намагання П. Порошенка подати Мінський процес як безальтернативний: „Це – обман. Воєнному конфлікту є тільки одне вирішення – воєнне. Або програємо, або виграємо. Коли дійдемо до стану, за якого сильніша сторона не може далі просуватися, а слабша розуміє, що на цих рубежах не втриматися, тоді в дію можуть вступити дипломати й закріпити це становище мирним договором. Нація вирішила чинити опір. Політична ж еліта прийняла рішення війну не вести. Виник дисбалянс у країні. Мінський процес – не переговори. Це спроба відмовитися від війни, що вже почалася. Це програшна позиція…“.
Нація‚ прагнучи вижити‚ чинить гідний опір – невже політична еліта України нездатна усвідомити це?