Що ж то буде далі? А буде щось непросте. Щось вкрай революційне або ж вкрай контрреволюційне. Щось таке‚ що може знову збурити українське суспільство. Бо політична верхівка‚ як старорежимна‚ так і нинішня‚ з суспільством не радиться навіть в доленосних для України питаннях. Одне з таких питань матиме розв’язку через пару днів‚ але й найкращі експерти не годні передбачити‚ якою вона буде – доброю чи недоброю.
Отже‚ праця третьої сесії Верховної Ради триватиме аж до лютого і на ній має відбутися остаточне голосування за зміни до Конституції‚ зокрема в частині надання Донбасові якогось „особливого“ статусу. Якого саме‚ ніхто достеменно не знає‚ бо влада‚ побоюючись масового невдоволення‚ майстерно маніпулює і настроями в парляменті‚ і засобами масової інформації‚ рівень яких в сенсі незалежної позиції‚ а ще більше в сенсі професійности просто таки жалюгідний.
Як відомо‚ 31 серпня минулого року депутати звичайною більшістю голосів ухвалили‚ у першому читанні‚ законопроєкт щодо змін до Конституції. Пам’ятаємо ту бурхливу дискусію‚ що так наблизила суспільство до нових барикад. Чулося це вибухонебезпечне: „Зрада!“. Хоч дуже тяжко було збагнути‚ хто кого зраджує. Президент Петро Порошенко‚ голова Верховної Ради Володимир Ґройсман‚ керівники провладних депутатських фракцій в один голос впевняли‚ що не йдеться про жодний „особливий статус“‚ про жодну автономію‚ а лише про „особливості самоврядування в деяких районах Донецької і Луганської обастей“.
Багато хто в Україні не повірив їм. Того дня перед парляментом вирували масові протести‚ заповідалося на повторний Майдан‚ але‚ на превеликий жаль‚ сталася брутальна провокація з вибухом бойової ґранати і кількома жертвами.
Й от тепер цей самий закон мусить‚ для набуття чинности‚ зібрати так звану конституційну більшість – 300 і один голос. Восени‚ протягом вересня-жовтня‚ соціологія показувала‚ що така підтримка практично неможлива‚ і що парлямент здає собі справу‚ що пропоновані президентом зміни до Конституції суперечать національним інтересам України. Бо як це не назвати – „особливим статусом“ чи „особливостами самоврядування“‚ суть речі та сама: Москва збереже за собою вирішальний вплив на Донбас‚ а через Донбас – і на Київ‚ зокрема й на зовнішню політику української держави. Дехто з незаляканих експертів пропонував законодавчим чином заборонити повернення окупованих районів Донбасу в політичне поле України принаймні на 10 років‚ бо‚ мовляв‚ Україна може жити без цих районів‚ але може не вижити з ними‚ якщо вони будуть повернуті‚ проте на умовах Кремля.
Словом‚ все так виглядало‚ що коли б Президент в момент остаточного голосування за сумнівні‚ з багатьох точок зору‚ зміни до Констиуції вдався за підтримкою до „Опозиційного бльоку“ і позакоаліційних фракцій‚ то натрапив би на нову і дуже потужну опозицію в парляменті. Були навіть припущення‚ що об’єднаються „Народний фронт“‚ „Самопоміч“‚ Радикальна партія і „Батьківщина“.
Але вже з початком грудня прогнози все більше виглядали на користь 300 голосів. В хід знову пішов тиск на депутатів і політичні торги‚ а на торгах Президент розуміється. Наприклад‚ крісло під прем’єром Арсенієм Яценюком‚ котре вже дуже хиталося‚ і відставка уряду здавалася неминучою‚ раптом вирівнялося і стало на своє місце. Бо А. Яценюк запевнив П. Порошенка‚ що фракція „Народного фронту“‚ а це 81 депутат‚ одностайно віддасть голоси за зміни.
З початком січня з’явилися чутки‚ що й Радикальна партія і також „Батьківщина“‚ швидше за все‚ проголосують за зміни.
Здавалося‚ що довкола П. Порошенка от-от виникне атмосфера цілковитого довір’я і підтримки. І справді‚ його прихильники висувають вельми вагомий арґумент: зміни до Конституції зумовлені не особистим пляном президента‚ а Мінськими домовленостями‚ за якими стоять дуже зацікавлені в мирі Німеччина і Франція.
Крім усього‚ Росії вже не до Донбасу‚ бо вона аж стогне від економічних санкцій‚ тому Володимир Путін шукає способів позбутися донбаської халепи‚ не втративши при цьому „геополітичного обличчя“. Й ось‚ мовляв‚ серйозна підстава так думати: В. Путін присилає прямо до Києва нового переговірника – „миролюбного“ Бориса Ґризлова‚ призначеного новим представником Росії в мінській Тристоронній контактній групі щодо замирення в Донбасі.
Але якраз історія з приїздом Б. Ґризлова кинула нову плямку на репутацію П. Порошенка. У пресі з’явилися підозри‚ що нового путінського післанця до Києва запросив сам П. Порошенко. Під час своєї прес-конференції 14 січня на запитання журналістів‚ чи справді так було і чи президент мав окрему зустріч з Б. Гризловим‚ П. Порошенко покривив душею і відповів дуже обтічно‚ неясно і неправдиво – що зустріч нібито відбувалася в межах Тристоронньої контактної групи.
Це теж про щось говорить: жоден з політичних оглядачів і експертів не оцінив згадану прес-конференцію позитивно. Навпаки – всі підкреслювали неґатив: Президент не відчуває за собою великої місії українського державотворця‚ не має далекоглядної стратегії‚ не має візії шляхів‚ якими Україна підійметься до рівня найрозвинутіших держав світу. Натомість все більше виявлає себе виконавцем чужої волі – німецької‚ французької‚ московської‚ лише не своєї. І в цьому Україна разючим чином відрізняється від сусідньої Польщі. Минулого року до влади у Варшаві прийшла консервативна партія „Право і справедливість“‚ котра хоче зберегти Польщу національною державою і тому не приймає деяких явно антинаціональних тенденцій Брюселю. Коли цими днями Еврокомісар Ґюнтер Етінґер немудро обмовився про необхідність „нагляду за Варшавою“‚ польський Міністер юстиції Збіґнєв Зьобро так йому відповів: „Ви висловилися за те, щоб помістити Польщу під нагляд. Такі слова, сказані німецьким політиком, викликають у поляків найгірші асоціяції. І в мене теж. Я – онук польського офіцера, який під час Другої світової війни боровся у лавах підпільної Армії Крайової з „німецьким наглядом“.
Чи можна уявити‚ що хтось з українських провідників відважився б на такий сміливий захист національної чести від російського нагляду?
Київське президентське середовище з усіх сил намагається створити враження‚ що Україна виграє‚ дотримуючись мінських домовленостей‚ тому що і Росія‚ і Европейський Союз зацікавлені в якомога швидшому закінченні війни на Донбасі. І також Америка‚ бо Президент Барак Обама невдовзі закінчує свою каденцію і хоче увійти в історію великим миротворцем. Нібито Вашінґтон вже порозумівся з Москвою щодо українського питання‚ і про це нібито має свідчити сам факт недавньої шестигодинної зустрічі Вікторії Нуланд з найближчим путінським радником Владиславом Сурковим в Калінінґраді.
Хоч би якими реалістичними здавалися сподівання на те‚ що пригнічена санкціями Москва готова до компромісів‚ нещодавнє‚ всередині січня‚ інтерв’ю В. Путіна для берлінського видання „Більд“ дозволяє лише одне тлумачення: жодних поступок Києву. Ось його безапеляційне розуміння справи: „Пункт 9-ий Мінських угод передбачає відновлення повної контролі над державним кордоном з боку уряду України на підставі закону України про конституційну реформу до кінця 2015 року за умови виконання пункту 11, тобто проведення конституційної реформи. Тобто, спочатку конституційна реформа, вибори на Донбасі‚ а потім на основі цих процесів створення атмосфери довіри і завершення всіх завдань, у тому числі закриття кордону“.
Іншими словами‚ Мінські домовленості – вода на млин Москви. Проводити вибори на Донбасі‚ а вже потім виводити звідти російські війська і відновлювати державний кордон з Росією – це для України означає ризикувати самою своєю державною незалежністю.
Скільки ж триватиме це прокляття над Україною – ілюзії щодо „добрих намірів“ Росії? Якою ж низькою мусить бути інтелектуальна‚ розумова якість української влади‚ якщо страшна історія нищення України Росією дотепер нічого не навчила українських державних провідників? Як же вони дивитимуться своєму народові у вічі після того‚ як миротворча риторика Москви і на цей раз виявиться підлим обманом? А вона такою виявиться. І ніякі санкції‚ ніякий тиск Заходу на Москву не змінить її україножерних зазіхань.
Тому погоджуватися на вимогу Мінських угод щодо „особливого статусу“ Донбасу і задля цього змінювати Конституцію – це означатиме‚ що поки українські вояки стоять неприступною стіною проти ворога на сході‚ країну тихцем‚ в напівтаємних політичних торгах‚ зраджує її власна влада.