Наче вихор здійнявся над людським світом‚ над звичними державно-політичними порядками і традиціями‚ над вчорашньою визначеністю. А може‚ це й добре? Може‚ світ наш у чомусь подібний до природи‚ бо ж вона любить легкий повів‚ оживає‚ всміхається під ним. „Без вітру не родить жито‚ без вітру вода не шумить…“. Аби тільки не переходив у руйнівну бурю. А це вже залежить від самих людей‚ від міри їхньої мудрости‚ від того‚ на чий бік ми стаємо у все ще не закінченій битві між світлом і тьмою.
Це політичне завихрення‚ в якому присутня і моральна‚ і духовна складова‚ торкнулося водночас багатьох держав‚ що свідчить про певну закономірність нинішніх процесів і явищ. Ледве чи мають рацію ті експерти й автори‚ котрі у відчаї заламують руки над „несподіваними“ змінами в Европі. Ні‚ були вони вповні сподіваними. Марна річ – очікувати‚ аби маятник-орієнтир відхилявся лише вліво та вліво. До вподоби це нам чи ні – врешті він рушить у протилежний бік. Саме це переживає нині вся об’єднана Европа‚ майже в усіх її країнах знайшлися відцентрові сили‚ котрі не бажають триматися купи. А може‚ річ саме в цьому понятті – „купа“? Це завжди щось аморфне‚ невиразне‚ каламутне‚ що викликає підозри і нехіть: є ж бо великі майстри ловити рибу в каламутній воді. Бо інакше чому б Великобританії‚ цьому вособленню европейської цивілізації‚ виходити з Европейського Союзу? Чому подібні настрої вже панують у Франції‚ Польщі‚ Угорщині‚ Австрії‚ Італії‚ навіть у Німеччині – мужньому провідникові европейської інтеґрації?
А тепер дійшло і до США. Отже‚ справа не в Дональдові Трампові‚ і звичайно ж‚ – не у впливі кремлівського лиходія‚ хоч‚ самозрозуміло‚ той при цьому вдоволено потирає руки.
Що далі? Міжнародний вихор з епіцентром у трампівському Білому Домі переросте в гураґан? Чи навпаки – стихне‚ і 45-ий президент стане символом нехай якоїсь нової‚ та все ж надійної рівноваги у світі?
Те‚ що напередодні і в самий момент інавґурації вулиці Вашінґтону й багатьох великих американських міст гомоніли антитрампівськими протестами‚ небагато значитиме. Як і низький рівень підтримки Д. Трампа з боку громадян країни. Для його ексцентричної натури рейтинґи – не арґумент. Але просто не віриться‚ що він і надалі буде конфліктувати з пресою‚ сумніватиметься у висновках незалежних експертів і‚ замість своїй розвідці‚ довірятиме Володимирові Путінові. Це абсолютно різні люди. Д. Трамп – господарник‚ уміє робити гроші і вміє їх цінувати. В. Путін не вміє нічого‚ крім як по-злодійськи виснажувати багатства землі і робити дурнів зі своїх громадян.
Одначе‚ Д. Трампова господарність ледве чи означатиме щось добре і для київської влади‚ котра тепер бідкається‚ що Україна випаде з поля зору Білого Дому. Не випаде. Спочатку станеться щось протилежне. Спочатку Д. Трамп – це вповні логічно й очікувано – попросить свої аналітичні центри принести йому вичерпне досьє під назвою „Україна“. І читатиме‚ сумно покивуючи головою‚ – про згубний вплив олігархів на політику‚ про страшне розшарування українського соціюму на дуже багатих і дуже бідних‚ про нахабне імітування реформ‚ про безконечне і безсоромне‚ як на країну з величезним економічним потенціялом‚ вижебрування грошей від Міжнародного валютного фонду. Хіба не ясно‚ з яким почуттям і з яким рішенням Д. Трамп закриє це досьє?
Певна річ‚ він прийшов‚ аби передусім думати про свою країну. Якщо американське суспільство добачить і прийме переваги пропонованого 45-им президентом „консервативного раціоналізму“‚ якщо встоїться перед внутрішніми соціяльними викликами‚ перед очевидними збоченнями ґльобалізації‚ перед масованим наступом азійських „економічних тигрів“‚ зокрема й особливо – китайського‚ то встоїться весь Захід‚ вся европейська цивілізація. Поможи йому у цьому‚ Боже!
Інавґураційна промова Д. Трампа виявилася короткою‚ але сильною‚ яскравою‚ вповні „президентською“‚ великою мірою вирівнявши його попередні словесні манівці. Ляйтмотивом її була та істина‚ що Америка і все її буття належить народові і залежить від народу‚ від його єдности і віри у власні сили‚ згідно з принципом: Америка – передусім!
Все ж залишається багато запатань‚ і серед них – найважливіше: чи з’єднаються загадки пропонованих Д. Трампом окремих змін у чітку стратегічну картину‚ здатну стабілізувати міжнародне життя? Надія – на професійне і досвідчене оточення Д. Трампа‚ на ресурсний запас державної системи‚ на пошану до традицій американської демократії і гордість за неї.
Великі зміни завжди лякають‚ але також завжди дають надію. І як би енерґійно маятник не рвонув вправо‚ притомна частина усіх збурених суспільств‚ зокрема американського‚ має пам’ятати‚ що „праве-ліве“ – це певна цілість‚ певна наша земна приреченість. Тому‚ радіючи можливому відновленню ролі національних держав згідно з близьким нашому серцю „в своїй хаті – своя правда і сила‚ і воля“‚ не можна забувати‚ що всі без винятку держави живуть і діють на маленькій нашій плянеті рука-об-руку‚ в єдиному людстві‚ під одним сонцем‚ якщо ще точніше – під єдиним Богом. Людство має дуже-дуже багато спільної відповідальности‚ а вона вимагає узгоджувати вужчі‚ національні‚ інтереси з ширшими‚ загальнолюдськими.
Ми‚ українці‚ це добре розуміємо. Може‚ навіть занадто добре. Нас дуже довго підкорювали чужим інтересам – так довго‚ що ми розучилися дбати про наші власні.
Тому сьогоднішні тенденції в Европі і США Україну не повинні лякати. Навпаки – вона має поставитися до них‚ як до великої можливости. На наших очах минає багаторічна смуга ідейної‚ світоглядної невизначености незалежної української держави‚ минає час її непослідовности‚ убивчої компромісности‚ колоніяльної покірности – всього того‚ що зробило її на сьогоднішній день об’єктом міжнародної політики‚ а не повноцінним суб’єтом. Настає момент істини. Це коли громадянське суспільство‚ його пасіонарна частка‚ зосередить усі свої зусилля на національному відродженні‚ на духовному‚ культурному і військовому ствердженні себе у світі. Тоді й світ розступиться‚ даючи Україні заслужене нею місце.