Колишній кореспондент ,,Голосу Америки“ в Україні, офіційний спостерігач усіх виборів в сучасній Україні, постійний дописувач тижневика Роман Ференцевич з Александрії, Вірджінія, надіслав до ,,Свободи” вміщену нижче копію свого листа до професора Катедри української історії в Гарвардському університеті Сергія Плохія.
Шановний пане професоре!
Читаю Вашу найновішу і прецікаву кижку ,,The Gates of Europe. A History of Ukraine” і натрапив на таке речення: ,,On January 25, 1918, the Central Rada issued its fourth and last, universal – the Cossack-era word for decree – which proclaimed the political independence of Ukraine”.
Тут я припинив дальше читання, бо щось не так.
Ще 76 років тому нам, учням 3-ої кляси львівської Академічної гімназії, професор історії Михайло Скорик – батько Мирослава Скорика, видатного сучасного українського композитора – розповів про революційні події в Україні наприкінці 1917 і початку 1918 років, і, підсумовуючи, твердо підкреслив: ,,Запам’ятайте на все життя дату 22 січня 1918 року, бо тоді – від давнього часу Козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького – Україна проголосила себе знову вільною і ні від кого незалежною”.
Закарбувати цю дату в пам’яті на все життя допомогло мені те, що після Другої світової війни я опинився на території західної частини Німеччини, окупованої тоді військами трьох західних союзників. На тій території постали десятки таборів для українських утікачів, відомих під назвою ,,переміщені особи”. В найбільшому із них, у Карльсфельді біля Мюнхену, вже в січні 1946 року відбулася величава академія, присвячена тоді всього лиш 28-ій річниці проголошення незалежности України 22 січня 1918 року. У перших рядах залі сиділи відносно численні почесні гості: колишні високі старшини та рядові всіх військових формацій часу Визвольних змагань 1917-1920 років.
І такі врочисті відзначення цієї доленосної дати в українській історії відбувалися щорічно в усіх таборах. Крім того, три українські молодіжні організації, які діяли тоді, а саме Пласт, Спілка Української Молоді (СУМ) та Організація Демократичної Української Молоді (ОДУМ) відзначали – і досі відзначають це свято окремими апелями.
У ранніх 1950-их роках, коли більшість українських біженців у західній Німеччини розселилася по різних країнах світу, а особливо в США, Канаді й Арґентині – вони побачили, що громади українських еміґрантів у тих державах уже від часу поразки Визвольних змагань у 1920-их роках, також щорічно, навіть місцями аж по сьогодні, відзначають 22 січня як свято української незалежности. Президенти, губернатори, посадники великих метрополій, міст та містечок проголошують цю дату Українським днем, вивішують на урядових будинках український національний прапор, приймають делеґації очільників української громади, виступають з промовами на врочистих академіях.
У світі тим часом сталися фундаментальні зрушення. Виявилося, що СРСР та оснащена до зубів ядерною і звичайною зброєю московсько-комуністична імперія є насправді велетнем на глиняних ногах, який швидким темпом почав розвалюватися.
19 серпня 1991 року запеклі твердокурсники в СРСР вчинили спробу державного перевороту, яка проте за три дні провалилася.
В Україні члени Народної ради, тобто опозиційні націонал-демократичні депутати Верховної Ради, вирішили скористатися повним хаосом у Москві та спробувати проголосити державну незалежність України. Написати відповідний Акт вони доручили тоді заступникові Народної ради Левкові Лук’яненкові, відомому колишньому політичному в’язневі та борцеві за людські права.
Згадуючи про те минулого року в розмові з кореспонденткою Телерадіо ТСН Валентиною Добротою, Л. Лук’яненко сказав, що первісно своєму текстові він дав заголовок ,,Акт про відродження незалежности України”.
„Відродження? Викинь це слово, бо комуністичні депутати, які мають більшість, ніколи не проголосують за такий документ!” – сказали йому його колеґи. Наступного дня, в суботу 24 серпня 1991 року, Верховна Рада цей Акт схвалила. І до сьогодні той документ має назву: ,,Акт проголошення незалежности України”. Була б добра нагода, щоб цього року, у 25-ту річницю того Акта, депутати Верховної Ради прийняли б одноголосно поправку до нього, додаючи слово ,,відродження“. І таким легким коштом була б відновлена справедливість.
Немає на світі жодної людини, жодної політичної сили, які мали б право скасувати з історії дату 22 січня 1918 року – День незалежности України. Бо всього за сім днів на захист тієї незалежности загинули студенти під Крутами. Потім за їх слідом пішли десятки тисяч вояків Центральної Ради, бійців армії гетьмана Скоропадського, Директорії, Українські Січові Стрільці, Галицька Армія, під Базаром загинули решта 359 воїнів Першого і Другого Зимових походів. Далі на захист стали члени Української Військової Організації, ОУН, Січові Стрільці Карпатської України, партизани ,,Поліської Січі”, УПА, вояки 1-ої Дивізії Української Національної Армії. По сибірських таборах гинули і мучилися українські політичні в’язні. Зовсім недавно за ту самостійність загинула ,,Небесна сотня”, а нині захищають і вмирають за неї воїни на сході України!
Шановний пане професоре! Можливо, згадана на початку листа дата 25 була звичайнісінькою друкарською помилкою? Але я радий нагоді порушити принципове, проте до сьогодні не вреґульоване питання української історії.