12 травня, 2016

Чорна таємниця сталінського режиму

Одна з найбільш трагічних і довгий час злочинно закритих сторінок історії українського народу — голод 1946-1947 років. Як і попередній голод 1921-1923 років і Голодомор 1932-1933 років, третій „радянський“ голод, як його назвали в народі, 1946-1947 років у саме серце зранив села Миколаївської, Одеської, Херсонської, Дніпропетровської, навіть Полтавської областей, південь Буковини, Молдову та інші території СРСР.

Намагаючись нічим не заплямувати „успіхи соціялістичного“, а потім і „комуністичного будівництва“, сталінське, а пізніше хрущовське, потім брежнєвське керівництво наклали заборону на цю тему. Про цю страшну біду не дозволялося не лише писати і говорити, а навіть згадувати в офіційних документах, у засобах масової інформації.

Зима 1945-1946 років була малосніжною, морозною, з відлигою, після якої наставали заморозки, а квітень, травень і червень були найбільш посушливими за 50 останніх років. Це призвело до ослаблення і загибелі посівів озимих і ярових культур. У окремих районах Миколаївської области така доля спіткала до 30-40 відс. посівних площ. У результаті несприятливих погодних умов зернові культури, що вижили, дозріли на два-три тижні раніше, відповідно, прибирання почалося раніше.

Врожайність на більшості площ становила від 1.5 до 2.5 центнера з одного гектара. При цьому державні пляни віддання зерна колгоспами і радгоспами залишилися без змін. Для Миколаївської области плян було затверджено в кількості 261, 270 тонн зерна.

На 10 вересня 1946 року плян віддання хліба був виконаний на 44 відс., на приймальні пункти здано 141,245 тонн. Господарства здали державі все, що могли, залишивши собі мінімум зерна — на насіння, харчування і пашу. Контролери з центру, органів міліції‚ служби безпеки за будь-яку ціну „вибивали“ виконання пляну. Але, незважаючи на всі зусилля командної системи, хлібозаготівлі було виконано лише на 65.2 відс.

З виробників вичавлювали до останнього зернятка. За підсумками 1945 року в 462 колгоспах области із загальною кількістю населення 186,310 осіб було видано на один вироблений трудодень від 100 до 400 грамів хліба.

На початок січня 1946 року 86,310 осіб відчували гостру потребу в допомозі саме хлібом. Керівництво области звернулося до керівництва в Києві з проханням про продовольчу позику в розмірі 3,225 тонн на період з 1 лютого до 1 липня 1946 року. Але Москва заборонила це зробити. На селі почався голод.

В той же час критичне становище склалося в тваринництві. Велике навантаження, яке лягло на тяглових тварин, позначилося на їхньому фізичному стані. Випадки вимирання коней зросли до 25 відс.

Голод дався взнаки наприкінці 1946 року. В першу чергу ці явища торкнулися міст. У них вже взимку 1946 року почали вмирати ті, хто не мав права на хлібні картки і не зміг забезпечити собі мінімальний запас продуктів.

У найстрашнішому становищі опинилися діти. Так, 1947 року по УРСР серед дітей віком до чотирьох років померли в містах — 50‚601 дитина, в селах – 81‚515.

Голод змушував людей іти на порушення закону — крадіжку зерна і продуктів харчування. За неповними даними, 1946 року за крадіжку колгоспного хліба було засуджено по республіці близько 10 тис. осіб, сотні людей засуджено до розстрілу.

У грудні 1946-січні 1947 років у селах Миколаївської области з’явилися десятки тисяч опухлих від голоду людей. У республіці внаслідок голоду зросла кількість хворих на дистрофію: станом на 20 червня 1947 року в УРСР хворих налічувалося 1.154 млн. людей, у тому числі більше 79 тис. — у Миколаївській області. З хворих велику частину становили діти і непрацездатні особи. Решта смертей свідомо „ховалися“ під діягнозами: гіпертонія, пневмонія, гостра сердечна недостатність тощо.

Лікарі поділяли аліментарну дистрофію на три стадії: 1-ша, 2-га і 3-тя, які супроводжувалися білковими і безбілковими набряками. 3-тя стадія як найважча вважалася невиліковною. Вона часто ускладнювалася пневмонією, туберкульозою, дизентерією та іншими інфекційними захворюваннями, тому частіше призводила до летального фіналу. Бували випадки, коли при захворюванні на дистрофію 1-ої або 2-ої стадії людина вмирала без медичної допомоги внаслідок фізичного виснаження і нервово-психічного розладу.

Загалом у 1946-1947 роках у наслідок голоду перехворіло на дистрофію 1-ої стадії близько 20 млн. осіб, 2-ої — 5 млн. осіб. і 3-ої стадії — до 2 млн., більшість останніх не вижили.

Люди їли котів і собак, мишей і щурів. Варили „супи“ з кори дерев і коріння рослин. Але найстрашнішими були зафіксовані численні факти людоїдства і трупоїдства. Так, у січні-червні 1947 року в УРСР офіційно було зареєстровано 130 випадків людоїдства і 189 — трупоїдства.

Південні райони нашої области, які мали вихід до узбережжя лиманів і Чорного моря, менше постраждали від голоду, оскільки тут у людей була можливість харчуватися рибою і морепродуктами. Хоча влада всіляким чином контролювала спроби врятуватися, а часто і забирала у мешканців узбережжя здобуті морські продукти.

Чи можна було уникнути трагедії, що розігралася, — післявоєнного голоду? Безумовно, так. Можна було б насамперед перерозподілити зерно, що зберігалося в далеких пунктах зберігання в Сибіру і на Уралі, та спрямувати хоча б мінімальну частину в ті райони, які постраждали найбільше. Загалом у 1946 році на цих переважно непристосованих складах зберігалося 17.5 млн. тонн зерна.

По-друге: зменшити допомогу зерном іншим державам, забезпечивши спочатку потребу свого населення. Незважаючи на тяжке становище охоплених голодом територій, керівництво СРСР через порти південного реґіону Миколаїв, Одесу, Херсон, Очаків залізничним транспортом транспортувало зерно за кордон. 1946 року Болгарія отримала 30 тис. тонн кукурудзи, 20 тис. тонн пшениці, потім ще додаткові 40 тис. тонн зерна. Польща отримала в 1946-1947 роках 900 тис. тонн зерна. Зерновий потік лився до Фінляндії, Норвегії, Чехословаччини. Загалом експорт зерна з СРСР у 1946 році становив 1.646 тис. тонн, у 1947 році — 1.800 тис. тонн.

По-третє: якби керівництво республіки, Миколаївської области не було б фарисеями, а наполегливо вимагало від центральних органів влади кардинальної допомоги стражденним, а не піклувалося лише про свій добробут, можливо, вдалося б уникнути катастрофічних наслідків цього лиха.

Дуже багато в чому технологія післявоєнного голоду (якщо відкинути розруху, залишену війною, та кліматичні катаклізми) нагадує геноцид 1932-1933 років.

„День“‚ 4 березня

Кирило Горбуров – український історик‚ Київ.

Коментарі закриті.