Антон Олійник (зліва).
50 років тому в радянській Україні стався безпрецедентний випадок – як для юриспруденції самої республіки, так і загалом всього світу. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла рішення судити людину не за чинним законодавством, а за тим, яке діяло ще у 1927 році. Різниця полягала у найвищій мірі покарання. На 1967 рік це було 25 років тюремного ув’язнення. На 1927 рік – розстріл. Було складено 12 томів кримінальної справи. Вирок оголосили Антонові Олійникові, членові ОУН, засудженому на 25 років, який тричі втікав з найбільш охоронених місць ув’язнення. Будучи короткочасно на волі, А. Олійник не припиняв боротьби за незалежність України.
А. Олійник народився на хуторі Березина, Рівненська область. Мріяв про науку. Коли почалася Друга світова війна, він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежности, має двох затятих ворогів – нацистів та більшовиків. Саме задля боротьби проти них вступив в ОУН. Був провідником юнацької сітки, охоронцем районного провідника, документалістом районного проводу. До 1947 року провадив антикомуністичну аґітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених осередків.
Фатальним для А. Олійника став 1947 рік. Тоді він вийшов на групу „Кнопа“ (назва від псевдо її очільника). В історії цей рух – „кнопівський“ – малодосліджений, але він мав своє помітне місце. Це була група українських радикальних націоналістів, яка „відкололася“ від Центрального проводу ОУН і вважала за доцільне самотужки вести боротьбу (в основному терористичну) проти всіх, хто посягає на Україну.
Люди, які представилися „кнопівцями“, арештували А. Олійника, накинули йому мішок на голову і змусили доповідати, що він доброго зробив для України. При арешті було вилучено ґвинтівку, 49 набоїв, ґранату, пістолет, листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну.
Присуд був максимальним – 25 років тюремного ув’язнення. Відбувати покарання довелося спочатку в Мордовії. Не пройшло й півроку, як в’язень зі спільниками втік з табору у вагонетці, присипаній торфом. Охорона лише на третій день помітила, що на торфовиську не вистачає ув’язнених робітників. На сьомий день затримали в лісі А. Олійника.
За спробу втечі суд додав йому ще два роки ув’язнення. А потім ця додавальна процедура повторювалася ще двічі, бо А. Олійник загалом здійснив три втечі. Таким чином, загальний термін його перебування у в’язниці дійшов до 33 років.
Другий раз А. Олійникові вдалося вирватися на волю у 1954 році. В’язень здійснив 13-метровий підкоп. У його спорядженні не було лопати чи ножа. Лишень ложка. Протягом декількох місяців виколупував землю, приховував її і зрештою дістався до місцини поза тюрмою. А далі форсування річки на човні, який йому підготували доброзичливці, і довга-предовга дорога додому.
Два місяці А. Олійник потайки набирався сили у рідній домівці. А потім вирішив шукати зв’язок з групою його повстанського побратима „Шуляка“, яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Арешт перервав цю спробу.
Третя втеча разом з іншим в’язнем, Романом Семенюком, сталася 12 серпня 1965 року з особливого табору „Дубравлаг“. Цього разу втікачам довелося форсувати річку шириною 500 метрів. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, затримали дихання і тривалий час перебували у водяній глибині. Переслідувачі подумали, що вцілили у втікачів.
Вирвавшись з неволі, втікачі попрямували в Україну. Побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на „Козацьких могилах“ у селі Пляшевій. А також у родинах тих націоналістів, хто разом із ними був в тюрмі. Спинилися на малій батьківщині Р. Семенюка – у Сокальському районі на Львівщині. Там облаштували бункер і почали вести підпільну боротьбу. Надрукували, зокрема, 1,000 листівок про істинну сутність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок А. Олійник знову потрапив під арешт. Йому додали ще п’ять років неволі.
У неволі А. Олійник відсидів 18 років. Залишалося ще 15. Розуміючи, що надалі вирватися з тюремних лабетів не зможе, написав листа до провідника Компартії Микити Хрущова з проханням про помилування. Хтозна, чи дійшов цей лист до М. Хрущова, але Рівненський обласний суд отримав дозвіл засудити А. Олійника до розстрілу.
А. Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, наразі невідомо. У повоєнний час померли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, так й не дочекалась цієї реабілітації. На батьківщині А. Олійника немає жодної меморіяльної дошки на його честь. А треба було б…