На тлі перемоги Дональда Трампа у президентських виборах в США всі інші новини світу потьмяніли і відійшли на задній плян. Багато хто‚ і не тільки в Америці‚ розгублений цією перемогою‚ несподівана вона і для України‚ де занадто просто‚ на чорно-біле‚ розділили очікування від двох супротивних кандидатів. Майже всі українські засоби масової інформації взяли сторону Гyларі Клінтон – як‚ мовляв‚ прогнозованого прихильника і захисника суверенної України. Одне поважне видання за два дні до цих виборів втішало своїх читачів‚ що ось прийде до Білого Дому американська „залізна леді“ – і Володимирові Путінові буде капут. Отак би й спитати того наївного автора: а як не прийде? Тоді капут Україні?
Нема в українській політичній думці нічого безглуздішого й нічого шкідливішого‚ ніж сподівання на добру чужу силу. „Хто визволить‚ той у неволю візьме“‚ – пророче застерігала безсмертна Леся Українка. Захист України – лише в її дітях‚ в синах і дочках‚ в людях з чистим‚ вірним серцем. Не в комерсантах‚ котрі перетворили державну політику у спосіб власного збагачення. Не в сотнях безпорадних партій‚ котрі так безвідповідально розпорошують і виснажуть силу суспільства. І не в самозакоханому інтелектуальному прошаркові‚ що все шукає за „українською національною ідеєю“‚ не розуміючи‚ що рушійні ідеї виникають не з соціологічних теорій чи кабінетних філософських систем‚ а з внутрішнього життєвого гону‚ з бажання жити‚ з почуття обов’язку вийти живими з усіх випробувань – святого обов’язку перед наступними поколіннями і перед Богом.
Ті‚ що вмирали під Берестечком‚ на Маківці‚ під Крутами‚ в Холодноярській республіці‚ в Українській Повстанській Армії‚ в сибірських концентраках‚ і тепер‚ в Революції Гідности‚ не чекали‚ поки хтось зформулює для них „національну ідею“ – вона горіла живим вогнем у їхній грудях.
Так завжди було‚ так завжди буде‚ і не відмова від свого‚ а любов до свого є надійною основою порозуміння між народами і державами. Саме тому ґльобалізаційний вітер з його все очевиднішим лівацьким змістом натрапив‚ не міг не натрапити‚ на правий опір. Це не означає фатальної поразки демократії‚ але означає дуже серйозний виклик для неї: чи зуміє вона зрівноважити ці двоє крил‚ праве і ліве‚ для дальшого лету‚ котрий можна було б вважати направду проґресивним? Стереотипні політичні підходи й оцінки вже не працюють. Навіть найвидатніші політологи розминаються з реальністю.
„Поява Трампа в політиці і зростання підтримки ультраправих в Европі є свідченням кризи верховенства права. Путін і Трамп грають на страхах своїх виборців. Однак‚ я впевнений‚ що Трамп не переможе на виборах‚ а республіканці втратять свої голоси в Сенаті‚ – писав для української публіки відомий американський соціолог і філософ Френсіс Фукуяма. – Поки у США не зроблять власну роботу над помилками‚ то Америка не може бути прикладом для України“.
І що тепер з цією професорською категоричністю? Д. Трамп переміг‚ республіканці не втратили своїй голосів у Сенаті. А щодо прикладу‚ то якраз ці вибори і є дуже переконливим взірцем для України – чесне‚ прозоре‚ без найменших фальсифікацій народне волевиявлення. Вже не кажемо‚ що постійним прикладом для України має залишатися механізм ваг і противаг в американській державній системі‚ в котрій неможливе узурпування влади якоюсь однією політичною силою. Тому і перемога Д. Трампа‚ і поразка Г. Клінтон відбулися так‚ як це личить культурній‚ розвиненій країні‚ зрілому суспільству.
В Україні ж‚ на жаль‚ відхід від демократичних засад все ще можливий. І можливий у найгіршій формі‚ коли влада перетворюється на спрута‚ висмоктуючи з народу всі його життєдайні соки. Нещодавно оприлюдені електронні деклярації вищого чиновництва України спонукають думати‚ що післямайданна влада дорешти втратила державно-політичну репутацію. „Колосальні суми готівки свідчать про ґльобальну непатріотичність української політичної еліти. Вона показала громадянам‚ що наші можновладці не вірять в українську державу і не довіряють їй. Фактично сидять на валізах‚ у будь-який момент готові до втечі“‚ – пише в „Газеті по-українськи“ політолог Андрій Золотарьов.
Реакція українського суспільства‚ визрілого і загартованого у двох революціях‚ – неминуча. Політичне життя в країні повільно‚ але неухильно приходить у рух. Одним з багатьох знаків цього процесу є заява Михайла Саакашвілі‚ що він відмовляється від посади голови Одеської обласної держадміністрації‚ оскільки так і не дочекався підтримки з боку Президента Петра Порошенка.
Ось його слова: „…В Одеській області президент особисто підтримує два клани – бандитський клан Труханова і корупційний клан Урбанського… Але Одещну віддають не лише корупціонерам – її віддають ворогам України. У цій ситуації я вирішив подати у відставку й почати новий етап боротьби… Я є той вояк, який іде стільки, скільки треба для повної перемоги – щоб визволити Україну від цієї мерзоти, від цього корупційного бруду, який капіталізує на крові наших солдатів, на жертвах Майдану, яка зрадила ідею української революції й у якої єдина мотивація свого існування – це набивати собі кишені, посилювати свій клан і остаточно пограбувати Україну…“.
Коментатори передбачають‚ що М. Саакашвілі от-от стане в центр об’єднання тих політичних сил‚ метою котрих є очищення влади від корупції і пришвидшений шлях України до перемоги европейських демократиних ціностей. Так і кортить запитати: а де він раніше був? Чому дав використати себе для дискредитування Прем’єра Арсенія Яценюка? Чому мовчав про помилки П. Порошенка‚ коли про них вже говорили всі?
Та річ не в М. Саакашвілі і його відставці. Про напружену ситуацію в Україні більше свідчать люди‚ котрі дивилися смерті в очі на Донбасі. Ось що думає недавній начальник штабу добровольчого батальйоу „Айдар“ Валентин Лихоліт: „Депутати піднімають собі платню до 36 тис.‚ а моя бабуся і теща дістають по тисячі гривень пенсії. Різниця є? Нас мають за дурнів‚ бо ми воюємо за батьківщину‚ а вони тим часом деклярують мільярди…“.
Чи ж це не страшна трагедія нашого часу – одні вибирають брудні гроші‚ а інші – смерть за рідну землю?
Доброволець Родіон Шовкошитний: „На Донеччині українська влада відверто заграє з сепаратизмом“.
Колишній боєць батальйону „Азов“ Юліян Матвійчук: „У країні немає єдиної державницької позиції щодо війни. Винен президент зі своєю слабкістю в політиці. Я спілкувався з послами від Порошенка. Жалілися, що приїжджають на зустрічі в Америку чи Европу – і не мають своєї позиції. Президент їм не дає настанов. Мусять тільки слухати і робити, що їм скажуть міжнародні політики. Тільки б дали черговий кредит…“.
І вже як певне узагальнення – погляд відомого дипломата і громадського діяча Богдана Яременка:
„Ось на яких принципах, засадах, підходах базуються рішення нашої влади:
1. Страх перед наслідками своїх рішень, тому є таке бажання сховатися на колеґіяльними. Страх перед Росією (захищатися від зовнішньої аґресії Росії не можна, щоб не почалась війна з нею). Ще більший страх перед власним народом – добровольчими батальйонами, волонтерами, громадськими активістами. Навіть „правильні“ закони чи рішення приймаємо здебільшого тоді, коли боїмось реакції Заходу і власного суспільства.
2. Правовий нігілізм. Якщо закон заважає – можна іґнорувати його. Звідси – обіцянки терористам, Росії і західнім партнерам змінити Конституцію, і звідси – іґнорування законів про оборону, боротьбу з тероризмом, державний кордон і т. д.
3. Жага наживи. Як би страшно не було, на які виверти не доводилось б іти, щоб зупинити російську аґресію, як би не падала економіка і біднішав народ, процес відкриття нових рахунків, офшорних компаній не зупиняється…“.
Голова Служби безпеки Василь Грицак остеріг‚ що листопад буде в Україні місяцем небезпечних провокацій Кремля‚ який має плян знищення української незалежности. Чи свідомі українці мають бути вдячними В. Грицакові за таку „своєчасну“ осторогу? Чи вони не знають‚ що смертельна загроза з боку московської орди почалася не в листопаді і не листопадом закінчиться? Чи вони не знають‚ що нема таких років‚ таких місяців‚ тижнів‚ днів‚ годин і хвилин‚ коли б Росія не плянувала знищення України?
То чию безпеку запевнює В. Грицак? Часом не вкрай скомпрометованої неправедним багатством української державно-політичної верхівки‚ котра починає тремтіти від страху перед одуреним нею народом?