ХЕРСОН. – Біосферний заповідник „Асканія-Нова“ – це впорядкований дендрологічний парк на 167 гектарів із його буйноцвіттям-буйнотрав’ям (понад 600 груп трав’яних рослин) та буйнодерев’ям (понад 1,000 назв, найвище дерево, тополя сіріюча – 37 метрів). Це стогектарний зоопарк з тисячами ссавців і птахів, багатьох з яких уже занесено у Червону книгу. Так само десятки видів квіткових рослин у живій природі можна побачити, на жаль, уже тільки тут. Важко уявити, щоб усе це квітло, жило, розвивалось, розмножувалось без любови людини. Не просто без догляду, праці, турботи, а насамперед, без любови.
Усім відомо про вклад у створення заповідника Фрідріха Фальц-Фейна, але „Асканія-Нова“ у нинішньому її вигляді завдячує людині, фанатично відданій професійному обов’язкові, науці, природі, біології, усьому цьому буйнозеленому світові.
„Наша хата була на хуторі у Запорізькій області, крайня від степу і я ріс серед трав і степових істот“, – розповів директор заповідника „Асканія-Нова“ Віктор Гавриленко. Він не належить до кабінетних директорів, щодня він буває у різних куточках свого великого господарства, проходячи по 10-12 кілометрів.
Розповідаючи про одну з перлин дендрологічного парку нам, групі журналістів, які потрапили у ці краї на запрошення громадської організації „Нова ґенерація“ за проєктом „Схід і захід разом“ Польсько-Канадської програми підтримки демократії, В. Гавриленко не оминає місцеву історію.
Полоз заліз на кам’яну половецьку бабу. (Фото: Віктор Гавриленко)
На галявину, де квітує церціс канадський (це кущі, що в період цвітіння перетворюються буквально на лілово-фіялкові хмари) В. Гавриленко не пустив Леоніда Кучму у час його президентства. Оточення Л. Кучми вирішило, що саме на тій галявині добре було б облаштувати місце відпочинку для втомленого державними справами ґаранта. Але В. Гавриленко сказав: „Це не потрібно ні президентові, ні заповідникові“. На щастя, адміністрація очільника держави не стала наполягати.
Дендрологічний парк перебуває на штучному зрошенні. У іншому випадку, впевнений В. Гавриленко, така повнокровна рослинність тут не збереглася б. Щоб напоїти усю цю красу, потрібно 1.6 млн. кубічних метрів води на рік. Заповідник мусить її купувати. Нинішній Водний кодекс не передбачає звільнення природно-заповідного фонду від такої оплати.
„Це неправильно, – обурюється В. Гавриленко, – адже ми зберігаємо національне надбання. Були вже навіть рішення профільного комітету Верховної Ради про те, щоб ми не платили за воду, але парлямент його не прийняв. Ми, звісно, заощаджуємо, як можемо. Та й на людській праці теж. За світовими стандартами один працівник має обслуговувати гектар подібного парку, у нас 53 особи на 167 гектарів. Утроє більше навантаження“.
А взагалі, щоб природа розвивалась за своїми споконвічними законами, на думку В. Гавриленка, треба мати набагато більшу територію. Птахи, які живуть у заповіднику, наприклад, розлітаються на 40 кілометрів. Природний хід вовка – 50 кілометрів. Людина має зберігати середовище існування біологічного виду. Це ж стосується й нації. Знищуючи навколишню природу, підрубуємо власний корінь.
Утримання потужного і безцінного заповідника „Асканія-Нова“ обходиться державі всього у 15 млн. грн на рік. Адміністрація його міститься у кількох кімнатах, бо колишній палац Фальц-Фейнів уже вісім років ремонтується. І кінця краю тому ремонту не видно.
На Зміїну гірку прямуємо вздовж ставків. Їх тут – аж дев’ять гектарів. І не мілких – трапляється глибина до семи метрів. „Це середня глибина Озівського моря“, – уточнює В. Гавриленко.
На берегах – безліч птахів. Крім звичайних, які водяться скрізь, є й рідкісні. Червона качка, наприклад, оґар. Їх залишалось в Україні всього кілька десятків особин, але завдяки асканійським ученим тепер у заповідник прилітає зимувати близько 8,000 таких качок. Цей птах трохи менший за звичайну качку і з яскраво-рудим пір’ям. Птахи – особлива любов В. Гавриленка, адже його спеціялізація – орнітологія.
Із сміхом В. Гавриленко розповідає, як йому якось довелося втікати від кафрів. Це великі бикоподібні тварини, які не визнають верховенства людини. І хоча В. Гавриленко знає, як і на що вони реаґують, але з кафрами слід бути обережним. З тваринами у зоопарку він поводиться, як із давніми знайомими.
„Батьку! Ввиходь, у тебе гості!“ – гукає В. Гавриленко, зайшовши в одну із загород. Із приміщення поволі виходить величезний бізон. Трохи закошланий після сну, він непривітно поглядає на нас. Мовляв, чого приперлись, сон перебили. Козли, антилопи, струсі, шляхетний олень привітніші. Ґвинторогий козел-мархур встромив морду буквально між ґраток огорожі. Одну з антилоп за правління Віктора Януковича йому довелося віддати у Межигір’я. Пізніше роздоювати її їздила співробітниця заповідника, яка одна з небагатьох знає, як це правильно робити.
На Зміїній гірці змії у спеку часто вигріваються на її схилах. Величезний полоз заліз на кам’яну половецьку бабу, що бовваніє тут. Вона серед літа тепла, аж гаряча, йому там, мабуть, дуже затишно. З гірки відкривається величезний степовий простір. Там живе багато таврин. Як зберегти усе це багатство?
„Останній випадок бракон’єрства, – розповідає директор заповідника, – був у нас у 1993 році. На перших порах мало не війна тривала. Я ходив із двома пістолетами. Мою квартиру хтось підпалив. А що вже штучних підпалів у заповіднику було!“.
Про Асканію-Нову можна розповісти ще багато цікавого. Та головне: поки там є В. Гавриленко у заповіднику буде все добре.