12 березня, 2016

У пошуках між „своїми“ і „чужими“

Дивина та й годі – вже скоро 25 літ відновленій державній незалежності України‚ а ще не було випадку‚ щоб українці любили свою владу. Все вона якась не така‚ як їм треба. Вони ж‚ бач‚ заслуговують на найкращу‚ а дістають найгіршу. Але чи то справді так? Наприклад‚ чи може осібна людина вважати своє тіло здоровим‚ якщо голова хвора? Те саме і з суспільством: моральна та інтелектуальна якість державного проводу віддзеркалюється‚ мов у краплині води‚ в якості виборців‚ що приводять той провід до влади.

Коло справді зачароване. Розірвати його зсередини майже неможливо – так само‚ як витягати себе самого за волосся з болота. Потрібні якісь зусилля з-поза кола. Тому й не виглядало нелогічним запрошення до України реформаторів з інших країн‚ й серед них – такого яскравого‚ вкрай експресивного‚ гарячокровного‚ безкомпромісного борця з корупцією‚ як колишній Президент Грузії Михайло Саакашвілі. Цей діяч так вибивається своїм характером і методами‚ що відомий американський експерт з Атлантичної ради Адріян Каратницький висловив у „Foreign Policy“ припущення‚ що М. Саакашвілі може виявитися небезпечним для України. Мовляв‚ „европейці описують Саакашвілі як нестійкого‚ незбалянсованого провідника‚ який через свою імпульсивність створив небезпеку для Грузії. Тому його зростаюча роля в українській політиці зустрічає скептицизм в Брюселі та інших европейських столицях. Саакашвілі є спокусою для нетерплячих‚ бо пропонує ілюзію швидкого і легкого рішення…“.

Чи‚ за А. Каратницьким‚ нетерплячі в Україні – це щось зле? Повинні терпіти ще і ще? Якщо тут взагалі можна говорити про небезпеку‚ то не для України‚ а тільки для нього‚ М. Саакашвілі. Елементарне почуття справедливости змушує співчувати саме йому‚ оскільки болото‚ з якого він прагне витягти Україну‚ з кожним днем все глибше засмоктує його самого. Бо так‚ а не інакше‚ діє державна система‚ створена для самої себе‚ а не в інтересах суспільства. Мине ще декілька місяців системної обструкції‚ в яку потрапив знаменитий грузин‚ – і з його репутації реформатора не залишиться нічого. Цими днями довідуємося‚ які палиці в колеса встромляє йому Служба безпеки в Одесі. Сам М. Саакашвілі‚ а ніхто інший‚ оголосив на всю країну‚ що корупція бере початок у найвищих ешелонах української влади. Ніхто інший не взявся практично організовувати всеукраїнський „Рух за очищення“‚ з котрого може‚ нарешті‚ з’явитися реальна альтернатива нинішній владі. Тому вона вишукує за його ногами найменші хибні сліди‚ аби мати „законний“ привід розлучитися з ним. Ось не встиг М. Саакашвілі відвідати вояків з антитерористичної операції‚ щоб перевірити‚ чи всім необхідним вони забезпечені‚ як Міністерство внутрішніх справ почало розслідувати „факт порушення військової цензури“. Не встиг М. Саакашвілі зібрати масові форуми „Руху за очищення“ в Одесі‚ Києві‚ Харкові‚ Чернівцях‚ Ужгороді‚ як „незалежна“ преса стала розповсюджувати примітивні підозри у бажанні реформатора створити власну політичну партію.

Найбільше цей „чужак“ дошкуляє тим‚ що хоче бачити корумпованих чиновників за ґратами. Дивак якийсь. Це ж було б не по-українськи. По-українськи – з корупцією треба боротися‚ боротися‚ боротися‚ і тихенько сміятися з Европи‚ яка вірить у цю боротьбу.

Ні‚ вже не вірить. Має перед очима тяжку долю „чужаків“ в Україні – Міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі‚ який вже не одну заяву подав на звільнення‚ бо не годен зламати в галузі опір до змін; Міністра економіки і торгівлі Айвареса Абромавічуса‚ що теж не витримав свого корупційного оточення; Давида Сакварелідзе‚ котрому так і не дозволили реформувати Генеральну прокуратуру і зрештою витіснили з Києва до Одеси.

На нинішній день вже й самі ті „варяги“ зрозуміли‚ з якою метою їх запрошували до України – щоб вони послужили привабливою реформаторською вітриною для Европи. А за спинами чистих від корупції міністрів – „свої“ для влади заступники і вся нижча міністерська рать.

Чи думає влада‚ в якій безвиході опиниться‚ якщо з уряду підуть усі до одного реформатори?

І чи не є наївним – ділити реформаторів на „чужих“ і своїх“? І щось гіршого – боятися „чужих“‚ вбачати у них „аґентів впливу“ Европи чи Америки‚ як це пише відомий київський автор Сергій Дацюк: „…Де чужоземці проникають в державу і отримують формально дуже швидко громадянство, то там вже не йде мова про Україну і державу. Тут ми маємо справу вже з міжнародним капіталом, для якого всі ці громадянства нічого не варті. Вони продаються та купуються. Україна вперше в такому маштабі застосувала це. Але направду це люди, які нав’язані нам міжнародними фінансовими структурами США та ЕС. Українців змусили до цього. В цьому сенсі вже немає України. Україну не питали, а поставили перед фактом. Ви хочете в Европу? То візьміть цих людей. Нам прислали тих, хто фактично є аґентом Европи та США. В цьому сенсі мова вже не йде про незалежну‚ суверенну Україну. Мова йде про включення України під міжнародні корпоративні структури…“.

Забув С. Дацюк‚ як у ІХ ст. наші предки‚ „чудь‚ словени‚ кривичі і весь“ ішли за море варягів просити: „Земля наша велика і багата‚ та порядку в ній нема. Приходьте княжити нами…“.

І створили варяги могутню Русь‚ але не надовго‚ бо нашій національній душі порядок дотепер не є визначальним життєвим критерієм.

І так борсається Україна в рідному болоті: жити всім хочеться‚ як в ЕС чи в Америці‚ але без „аґентів впливу“. Ну то обійдіться без них‚ візьміться самі серйозно за реформи. Тим більше‚ що найтяжчі з них‚ непопулярні‚ вже майже здійснені. Залишаються структурні‚ популярні – судова реформа‚ звільнення підприємництва від бюрократії‚ реформа державного управління.

Обійдіться‚ як можете‚ без кредитів‚ а як не можете‚ що позбудьтеся‚ врешті-решт‚ наших українських хитрощів і станьте яснішими та ближчими для світу. Інакше урветься йому терпець.

Виконавчий директор Міжнародного Фонду Блейзера Олег Устенко дуже добре радить офіційному Києву: „Співробітництво з МВФ має бути збережене не за рахунок прохань і традиційного для України водіння за ніс‚ а за рахунок виконання взятих на себе зобов’зянь реформувати країну. Інакше настануть надто тяжкі часи‚ й не лише з економічної точки зору“.

А все ж‚ дорогі читачі‚ пробуймо добачити певне „раціональне зерня“ в тому‚ що декому в Україні не подобається практика запрошень спеціялістів з-за кордону. Значить‚ зачіпають такі запрошення український національний гонор. Значить‚ десь в глибині живе віра у власні сили. І в наступному огляді ми назвемо декілька українських прізвищ‚ які в найближчому майбутньму – буквально за пару місяців – можуть стати знаковими в українській політиці і в самій долі України.

Коментарі закриті.