Цього року виповнилося 70 літ від сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року, на якому було проголошено ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 року, розірвання зв’язків з Ватиканом та „возз’єднання“ Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) з Російською Православною церквою (РПЦ). УГКЦ завжди була осередком духовного і культурного життя, мала великий авторитет за часів Австро-Угорщини та польського панування на західній Україні. Тому після окупації 1939 року радянська влада відразу почала свій наступ на Церкву, націоналізуючи церковну власність та намагаючись всіляко обмежити її діяльність та духовний вплив.
До утвердження радянської влади на західній Україні УГКЦ налічувала 3,040 парафій, 4,440 церков, мала п’ять духовних семінарій, дві школи, 127 монастирів, видавала три тижневики і шість місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2,950 священиків та понад 3.1 млн. віруючих. Коли виходили з підпілля, залишилося близько 300 священиків.
Ректор УКУ о. д-р Богдан Прах.
Після смерти Митрополита Андрея Шептицького наступ на УГКЦ значно посилився – за його життя комуністичний провід вичікував і не йшов на рішучі дії, зокрема і через значний авторитет митрополита. За рік до псевдособору сталінський режим розпочав активну пропаґанду проти УГКЦ, яка включала цькування в місцевій пресі, голосні звинувачення у співпраці з „ворогом”. Було арештовано греко-католицьких єпископів разом з Митрополитом Йосифом Сліпим, наступником А. Шептицького.
Аби пришвидшити „возз’єднання” УГКЦ з Московським Патріярхатом спецслужби створили „Ініціятивну групу” на чолі з о. Гавриїлом Костельником. Ця група позиціонувалася як єдиний тимчасовий церковний адміністративний орган, що мав керувати всіма греко-католицькими парафіями на західній Україні, а також плянувати возз’єднання УГКЦ з РПЦ. „Ініціятивна група” проводила цілі кампанії так званого „навернення“ греко-католиків до РПЦ. Заключним моментом став псевдособор 1946 року в Соборі св. Юра, після якого радянський уряд розпочав ліквідацію греко-католицьких парафій та маштабні репресії проти священиків, чернецтва та вірних. Щоб вижити, УГКЦ була змушена перейти у глибоке підпілля.
Проректор з наукового розвитку УКУ Олег Турій.
За рік до псевдособору весь греко-католицький єпископат був заарештований і жоден єпископ не погодився взяти участь у так званому „Львівському соборі”. Дозволу від вищої церковної влади – Римського Апостольського Престолу також не було. Згідно з церковними канонами, скликати подібні собори має право тільки найвищий церковний провід. „Львівський собор” був скликаний незаконною церковною владою, повноваження якій надала РПЦ, а самі делеґати були чітко підібрані радянськими спецслужбами. „Собор” цинічно „приурочили” до 350-річчя укладення Берестейської унії, під час якого проголосили її анулювання і повернення до „витоків” – православної віри, розрив із Ватиканом і возз’єднання із РПЦ. Жодних юридичних підстав для цього псевдособор не мав.
Після псевдособору УГКЦ опинилася поза законом. Проте священики, які залишились вірні своїй Церкві, не припиняли свого служіння в таборах чи на засланні та відновляли душпастирську працю серед вірних після звільнення: таємно правили Літургію в закритих радянською владою церквах та по хатах, уділяли святі тайни, давали духовну науку.
„Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіші Тіло і Кров. Для душпастирів це також обов’язок здійснювати цю безкровну жертву за всяких обставин. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися не занедбувати Євхаристії. Отець Михайло Винницький відправляв Службу Божу, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний посуд, а футляр від окулярів – за дароносицю“, – розповідає проректор з наукового розвитку УКУ Олег Турій.
Лише два єпископи УГКЦ вижили після тортур і каторги та повернулися на рідні землі: Миколай Чарнецький та Іван Слезюк. Усі інші єпископи загинули мученицькою смертю. Майбутній Патріярх Йосиф Сліпий був звільнений у 1963 році та отримав дозвіл на виїзд з СРСР до Риму. Він вже ніколи не міг побачити Україну, бо це йому категорично заборонили радянські керманичі. Попри постійні гоніння, підпільна Церква продовжувала мати свою ієрархію, творила таємні монастирі й семінарії та вела віддану душпастирську працю серед віруючих.
Наприкінці 1980-их років УГКЦ вийшла з підпілля і почала домагатися права на леґальне існування. Проголошення незалежности України разом із хвилею національного відродження стало одним із ключових моментів для відновлення та активізації церковно-релігійного життя УГКЦ. Це був дарований Богом шанс відродити Церкву.
Важливим завданням для УГКЦ був розвиток богословської освіти. Одним з перших кроків у цьому напрямку стало відновлення у 1994 році Львівської Богословської Академії. У 2002 році, з благословення Патріярха Любомира Гузара, відбулася інавґурація УКУ.
Перший ректор університету Владика Борис Ґудзяк у своєму інавґураційному слові наголосив, що „УКУ в Україні постає як символ зрілости та готовности українського християнства до викликів нової доби, його готовности благовістити Христа освіченій людині третього тисячоліття, яка в секуляризованому світі продовжує шукати Бога у своєму житті“.
„Особливість нашого закладу полягає у пошануванні та плеканні фундаментальних людських, християнських цінностей, якими живе університет: любов до Бога та людини, відкритість і свобода висловлювання своїх переконань, пошанування гідности іншого, увага та підтримка до людей на марґінесах суспільного життя, плекання нових стандартів професійности та академічної праці, вірність Христові і Божій Церкві, здоровий гарячий патріотизм. Результат цього – якісна та міжнародно визнана освіта, відсутність корупції, зміцнення університетської спільноти, почуття особистої відповідальности як за УКУ, так і за всю Україну”, – зазначає ректор УКУ о. д-р Богдан Прах.
Війна на сході України в особливий спосіб показала, яку важливу ролю відіграють духовні провідники. Військові капеляни надають так потрібну духовну підтримку для військових та цивільного населення.
Владика Богдан Манишин, випускник УКУ 2002 року, зазначає, що „присутність священика на фронті є запорукою близькости воїна з Богом“. Свого часу владика виконував обов’язки військового капеляна в Академії сухопутних військ України у Львові, був парафіяльним священиком, а у 2014 році висвячений на єпископа Стрийської єпархії.
Сьогодні філософсько-богословський факультет УКУ продовжує виховувати провідників для України. Багато з них служать душпастирями на парафіях або працюють в церковних, освітніх та громадських організаціях. Частина випускників продовжує свої наукові студії в найкращих навчальних закладах світу. Загалом за 1999-2015 роки дипломи церковного зразка філософсько-богословського факультету УКУ отримали 829 випускників.
Теперішній декан філософсько-богословського факультету о. диякон Роман Завійський – випускник УКУ 1999 року. Після закінчення бакалаврату, він здобув ступінь маґістра з богослов’я в Лювенському Католицькому Університеті в Бельгії, а згодом ступінь доктора в Оксфордському університеті у Великобританії. Р. Завійський став першим українським студентом, який захистив докторську дисертацію з богослов’я в Оксфорді.
Випускниця УКУ, сестра Теодора Шулак – настоятелька Згромадження Сестер-Редемптористок в Україні з 2013 року – продовжила навчання в Римі в Папському Григоріянському Університеті та отримала фах психотерапевта. Повернувшись в Україну, вона започаткувала практичні семінари для настоятелів релігійних чинів і згромаджень, а також проводить психотерапевтичну практику для богопосвячених осіб.
Випускників філософсько-богословського факультету УКУ можна зустріти і в громадському, і в державному секторі. Наприклад, Ольга Босак – випускниця УКУ 2004 року, створила свою власну консалтинґову компанію „Olha Bosak Management Consulting“, до якої звертаються приватні, державні та міжнародних клієнти. Коли почалася війна на сході України, О. Босак стала співзасновницею фонду „Вільна Україна“, діяльність якого спрямована на підтримку безпеки і оборони держави.
Чи не найважливіша місія УКУ – через виховання релігійних і громадських провідників поширювати християнські цінності та принципи відповідального служіння і пропонувати глибокі відповіді на потреби і виклики сучасного суспільства.