Володимир Сергійчук є професором історії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і одним з найбільш видатних дослідників радянських архівів. З точки зору публікацій його результатів, він, мабуть, найбільш плідний з дослідників.
Однією з тем його дослідження є український голод 1932-1933 років. Протягом довгого часу він просто приймав число жертв за оцінками істориків на Заході. Коли число 7 млн. було оскаржене в недавніх публікаціях як в Україні, так і на Заході, проф. В. Сергійчук вирішив провести своє власне дослідження, щоб встановити, наскільки це можливо, найточніше число жертв українського Голодомору. Наскільки це можливо, тому що радянські службовці були сумно відомі своїми приховуваннями правди. Прискіпливо переглянувши свої власні дослідження архівів і ознайомившись з дослідженнями і висновками інших, він визначив, що є серйозні недоліки в методології їхньої підготовки.
У той час як історики і демографи, зазвичай, називають три переписи 1926, 1937 і 1939 років при спробі встановити число жертв голоду, ніхто, наскільки я знаю, не вживав або використовував документи, які В. Сергійчук недавно віднайшов і котрі датовані 1932 роком. Це додаткові документи, які проливають світло на масштаби жертв.
В. Сергійчук зміг розкопати радянські документи, які свідчать, що в січні 1932 року налічувалося 25,553,000 сільських жителів в Українській РСР (у 1926 – 23,663,113). Це було пов’язано з нормальним темпом зростання народжуваности, що перевищує смертність. До 1937 року ця цифра різко впала до 18,825,842 осіб.
Дехто може припустити, що кричуще зниження сільських жителів сталося не тільки через смертність, а й у зв’язку з міґрацією населення в міста в пошуках хліба. Цікаво відзначити, що не всі переписи можуть бути використані для підтримки будь-якої певної відповіді. Хоча перепис 1926 року таки включав питання про міґрацію, в 1937 і 1939 роках у переписах населення цього питання не було, відтак ми не можемо знати, скільки українських селян перебралися в українські міста, а скільки їх змогло виїхати за межі УРСР. Крім того, є дані про велику кількість росіян, котрі переселилися в міста України в період з 1926 по 1937 рік, в той час, коли до голодомору 1932-1933 років українські селяни не дуже поспішали покидати землю й осідати в містах.
Крім того, В. Сергійчук на конкретних документах спростовує версію про мільйон депортованих куркулів з УРСР до голодомору 1932-1933 років, велику кількість переселенців у цей час з українського села за Урал і далі на схід. Документально він доводить, що перед початком голоду тобто на 1 січня 1932 року в українському селі було набагато більше селян, ніж це відображено переписом 1926 року і на який винятково посилаються ті історики й демографи, що вважають остаточною цифру втрат від Голодомору 3.9 млн. осіб. Відтак і кількість жертв Голодомору відповідно збільшується.
Ці його знахідки в колишніх таємних архівах стверджуються відкритими джерелами з 1930-их років, до яких не звертаються інші дослідники. Так, опублікована в Харкові, тодішній столиці Української РСР, „Інформація про територію і населення станом на 1 січня 1932 року, відповідно до висновків Центральної адміністративної територіяльної комісії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету”, зазначає: загальна чисельність населення Української СРР на 1 січня 1932 року була 32,680,700 осіб, з них 7,127,700 міських жителів та 25,553,000 сільських. Крім того, станом на 1 жовтня 1932 року відповідно доповідної до Центрального Комітету Комуністичної партії України було 31,909,000 осіб в цілому, з них 7,235,000 міських жителів та в сільській місцевості 24,674,000. Цей другий набір чисел важливий, щоб показати серйозне зниження сільського населення з січня по жовтень 1932 року і помірне збільшення міського населення. Сільське зниження не відповідає міським зростанням.
Вкладаючи ці цифри в те, що ми знаємо на сьогоднішній день, така парадигма буде враховувати наступне:
Чисельність населення Української РСР:
перепис 1926 року – 28,925,900;
січень 1932 року – 32,680,700;
жовтень 1932 року – 31,909,000;
перепис 1937 року – 28,213,800.
Загальна різниця населення між січнем 1932 і 1937 роками становить 4,466,900 прямих втрат.
А я додам, що якщо ми включимо темпи зростання між 1926 та січнем 1932 років у розмірі 12.96 відс. (2.16 відс. річно і тут правда могли входити вибірково і неукраїнці) і застосуємо його тільки до 1934-1936 років (коли голоду вже не було) до чисельности загального населення згідно з переписом 1937 року, то саме зростання повинно було бути 1,828,254 осіб. Таким чином, загальне скорочення чисельности населення в Українській РСР пряме і непряме з січня 1932 року, коли голод починає вступати в силу, по грудень 1936 року, до чисток Сталіна та Єжова, є 6,291,154 осіб.
Сільське населення Української РСР:
перепис 1926 року – 23,663,113;
січень 1932 року – 25,553,000;
жовтень 1932 року – 24,674,000;
перепис 1937 року – 18,825,842.
Загальна різниця сільського населення в період з січня 1932 року та 1937 роком є 6,727,156 осіб.
А я додам, що якщо ми включимо темпи зростання між 1926 та січнем 1932 років у розмірі 7.99 відс. (1.33 відс. річно, що є дуже реальним бо росіяни і другі неукраїнці не поселювалися у селі) і застосуємо їх тільки до 1934-1936 років (коли голоду вже не було) до чисельності сільського населення згідно з переписом 1937 року, то саме зростання повинно було бути 753,034 осіб. Таким чином загальне скорочення чисельности сільського населення в Українській РСР пряме і непряме з січня 1932 року, коли голод починав вступати в силу, до січня 1937року, становив 7,480,192 осіб.
Документи від січня 1932 року найкраще ілюструють рух населення Української РСР на своїй висоті, оскільки голод, по суті, почався кілька місяців по тому. Крім того, важливо те, що по суті, розглянуто питання втрат окремо між сільським і міським населенням, оскільки селянство було найбільш постраждале.
Нарешті, важливо визнати, що, оскільки постанова від 22 січня 1933 року заборонила сільським жителям покидати територію Української СРР, загальна чисельність населення УРСР не могла дуже постраждати від зовнішньої міґрації.
Необхідно також наголосити й на іншому: В. Сергійчук до жертв Голодомору відносить не тільки тих, хто поіменно встановлений у документах про смерть, а й тих безіменних голодних, хто не зміг виїхати до Росії за хлібом і похований біля залізничних станцій у великих могилах, досі ніким не досліджених. Чи в таких же могилах біля великих заводів і шахт, керівники яких не взяли на роботу знесилених голодом місцевих селян, а вербували робочу силу за межами УРСР. Наприклад, у Запоріжжі біля майданчика Дніпрогазу.
Окремо В. Сергійчук зупиняється на такій категорії жертв Голодомору, як розстріляних або померлих в тюрмах в’язнів, засуджених за так званим законом про п’ять колосків, тіл яких не видали родичам для поховання в рідному селі. Ніхто й донині не порахував, скільки засуджених цієї категорії померло в концтаборах на теренах Росії.
Крім того, не встановлено, скільки безіменних прохачів хліба стали жертвами канібалів, скільки трупів невідомих померлих порозтягали здичавілі собаки. Немає також статистики тих, хто загинув від куль радянських прикордонників, коли пробували перебратися через кордон до Польщі чи Румунії.
Тільки після ретельного вивчення всіх обставин, вважає Сергійчук, можна визначити остаточні втрати українського селянства під час Голодомору 1932-1933 років. А цього, на жаль, не зробили ті дослідники, котрі бралися досі за це діло.
Названі вище цифри стосуються лише Української РСР. Додатково до українських жертв слід розглядати жертви з реґіонів Російської ССР, зокрема, на Кубані, яка була густо заселена українцями і з яких міґрація була також заборонена постановою від 22 січня 1933 року. Відомий історик Роберт Конквест, без використання радянських архівів, підрахував, що близько 1 млн. українців загинуло в результаті голоду 1932-33 років за межами Української РСР.
Простіше кажучи, на закінчення, загальноприйнята мінімальна цифра українських жертв голоду 1932-1933 роках в загальній кількості 7 млн. підтверджується документами, а що Голодомор був геноцидом українського селянства немає найменшого сумніву.