СМІЛА, Черкаська область. – У День пам’яті жертв голодоморів 28 листопада 2009 року люди зібралися біля храму Івана Хрестителя, де освячували хрест в пам’ять жертвам Голодомору, і почали говорити. З їхніх розповідей постала неупокорена 1933 року Україна.
– Мій дід по матері Гаврило Бесараб був сотником у Нестора Махна, – говорив козак Анатолій Тищенко. – Його брати воювали за Україну в Холодному Яру. Їх і мого діда окупаційна московсько-більшовицька влада називала бандитами за те, що вони боролися за незалежну Україну. Дід не загинув у Голодоморі, бо дав відсіч активістам.
Українці стояли біля хреста непорушним монолітом. На холодному вітрі майоріли державні прапори в дужих руках козаків. У покручених життям і хворобами руках стареньких людей тремтіли вогники на свічечках, тоненьких, як життя, що трималося у 1933 році на шматочкові хліба. І квітли осінні хризантеми в руках їхніх дітей і онуків. А небо, здавалося, чиркало по держаках знамен свинцевими хмарами.
– А неврожаю не було, – зауважив ще один старший чоловік. – То брехня все. Я в Ризиному на Звенигородщині жив. Корова тоді від мене як у жито тікала, то її у ньому й не видно було. 1933 року не тільки люди вмирали, і коні дохли. Та здохлятина нас і врятувала. Пам’ятаю, Нейман, уповноважений з району, прийшов якось до нас з комсомольцями. У печі саме борщ млів. Вони його і витягли, а там з десяток квасолин. Відразу все пішло на землю, ще й чобітьми потоптали, щоб ми не визбирали. Батько плюнув уповноваженому в пику, то його мало не до смерти побили.
– Мій батько все життя любив запах хліба, – втрутився у розмову прихожанин храму Олег Петренко. – Батько розповідав, як навесні 1933 року до них у Попівку приїхав один з організаторів Голодомору, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії України Станіслав Косіор. Він разом з моїм дідом, який був тоді головою колгоспу, ходив по полю, підходив і до людей, і до польової кухні, де в котлах варили обід. У кабінеті Косіор запитав діда: „Петренко, як так виходить, що у вас у колгоспі від голоду померли одиниці, а по сусідству, в Санжарисі і Ташлику, півсела вимерло?” „Коли люди почали мерти з голоду в нашому селі, – дивлячись в очі Косіору відповів дід, – я відкрив комору із зерном і дозволив варити з нього людям їжу. А серед села ми ще й їдальню відкрили”. Косіор почервонів від обурення, кричав, пінився, погрожував, але, напевне, діда таки не здав, бо заарештували його і розстріляли тільки 1938 року.
– Офіційно від голоду у Ташлику померло 779 жителів села, а у війну загинуло 423, – підключився до розмови робітник Василь Павленко. – Але не всі змирилися з лихою долею. Були й такі, що били клятих активістів, які забирали хліб. Їх влада називала бандитами. Мати якось мені розповіла, що коли одного такого „бандита” міліція оточила, то він убив себе циганською голкою в серце. Напевне, приклад тих, хто не здавався, запалив інших, бо під час Голодомору 1946 року в селі вже утворилася підпільна група, яку очолив Дмитро Корпань. Її учасники здійснювали бойові акції у кількох районах: убивали голів колгоспів, здійснювали напади на працівників МҐБ, військові комісаріяти, в яких здобували зброю, навіть підірвали колію.
– Ніхто ніколи не упокорив і не упокорить нашу націю, – додав народний письменник Федір Кучер, який щойно написав книгу про голодомор „Сатанинський ураган”. – І я знаю не один приклад, коли навіть напівживі від голоду люди давали відсіч карателям, які сатанинським ураганом пройшли Україною. Про це чомусь замовчують. Наша влада любить плачі. Мабуть‚ їй не вигідно, щоб українців мобілізували героїчні вчинки.
– Я бачила людей, котрі боролися проти активістів і уповноважених у ті роки і вижили, – відгукнулася Марія Ластівка. – Сама я з села Кривеньке, що на Тернопіллі. У нас голоду не було, та я добре пам’ятаю схожих на кістяки людей, котрим вдалося переплисти Збруч, рятуючись від більшовицького „раю”. Наші люди їх виходжували. А ми, школярі, збирали по хатах продукти, які громадські організації пробували відправити на допомогу голодуючим за Збручем. Та одного разу до села потрапив Іван Цапар з Наддніпрянщини. Оговтавшись, він сказав біля церкви, що продукти збирати не варто, вони до голодуючих не доходять. Москва не дозволяє. Більшовицька влада має на меті знищення українців. З нею треба боротися збройно. Він, коли це зрозумів, убив двох уповноважених, що забирали зерно, і втік. У нашому селі одружився з Дариною Крушевською. Його любили за гарну вдачу, а ще він був вправним фотографом. 1939 року, коли йшли совєти, він утік ще далі, аж до Румунії, а потім еміґрував з дружиною до Канади.
– Пам’ятаю також книгу „В червонім пеклі сатани”, – продовжила ще одна жінка. – Складалася вона з розповідей тих, хто боровся, вижив і зумів перебратися на Захід. Знаю, що уклав її черкащанин, але, на жаль, не запам’ятала його прізвища. Через межу від нашої хати жив Кирило Мотика. Його донька Марія вийшла заміж за Івана Заваликута. Він воював в Українській Галицькій Армії, потім був адвокатом, послом від української громади у Варшаві. І. Заваликут часто бував у домі свого тестя, а там збиралася еліта повіту. Я дружила з його племінницею, тому двері дому Мотик для мене були завжди відкриті, і я чула розмови гостей. Згадую, як Заваликут розповідав присутнім про Ґарета Джовнза – англійського журналіста, який не побоявся першим написати в англійській та американській пресі про Голодомор.
– Мене звати Святослав, – раптом озвався незнайомий чоловік. – Ми за Голодомор не помстилися. Та я думаю до цього ще дійде. Адже й під час Голодомору найвідчайдушніші давали відсіч катам. У липні 1933 року робітник з Харкова Яків Сапсай, обурений брехливою статтею Максима Ґорького про успіхи в СРСР, надрукованій у газеті „Правда”, не побоявся написати йому листа, в якому розповів про загибель мільйонів людей в Україні від голоду. 1935 року за цей лист Я. Сапсая було засуджено до розстрілу.
Я сам родом з Дніпропетровщини і знаю, що в Якимівському районі мешканці сіл Іванівської, Нижньосірогозької, Дем’янівської та ряду інших сільських рад групами нападали на зерносховища протягом зими та весни 1932-1933 років. А у квітні здійснили напад уже 200 чоловік і забрали багато кукурудзи. Серед цих людей був і мій дід Іван Нечипоренко.
За перші сім місяців 1932 року, коли почався Голодомор і коли люди ще мали трохи сил, органи ДПУ – попередника КҐБ – зафіксували понад 900 виступів в Україні, що становило нонад половину всіх виступів проти режиму Сталіна в СРСР.
Промову гостя усі слухали дуже уважно. Я записав його виступ, як і інших, на диктофон.
– Спротив українських селян був різний, – продовжував чоловік. – Це і масова втеча селян з колгоспів у міста, і виходи з колгоспів, і відкриті масові виступи проти влади. Це так звані „волинки”, коли голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, магазини, комори спиртозаводів чи винокурень, де зберігалося, часто просто неба, відібране зерно.
Поширювалися листівки із закликами до боротьби з комуністичним режимом. Лише в першому кварталі 1932 року зафіксовано 257 таких виступів, в яких брали участь 24 тис. осіб. І, нарешті, збройна боротьба з радянською владою. Усе це було, як і те, що голови колгоспів чи сільських рад в окремих селах кидали партійні квитки, протестуючи проти приречення односельців на голодну смерть. За це їх теж карали на смерть.
Я досі пам’ятаю, яке надихаюче враження на присутніх справила ця промова. Усі збагнули, що наш народ таки не йшов покірно на смерть.