Українські засоби масової інформації розповсюдили вістку‚ в яку тяжко повірити: у Києві молода мати залишила двох своїх маленьких дітей‚ дворічного Данилка і трирічну Ганнусю‚ самих у мешканні‚ зачинивши двері ззовні‚ щоб вони не змогли вийти. Повернулася аж через дев’ять днів‚ коли хлопчик вже помер від голоду‚ а дівчинку тепер намагаються врятувати лікарі.
Як таке могло статися в наш час? Як таке могло статися в Україні‚ де слово „голод“ є для національної пам’яті вічною засторогою: ніколи більше! Як таке могло статися у великому місті‚ в столиці‚ а не десь у лісі чи в пустелі?
Злочинна матір‚ звичайно‚ сяде в тюрму‚ але чи ця трагедія спонукає державу пильніше‚ системніше дбати про дітей‚ про фізичне і моральне здоров’я майбутніх поколінь? Дбати не паперовими декляраціями‚ не формальним законодавством‚ а конкретним ділом‚ живим співчуттям і щирою любов’ю.
Законів щодо захисту дитинства вистачає. А проблем у цій надважливій сфері не меншає‚ і кореняться вони передусім у соціяльних негараздах.
На сьогоднішній день кількість заробітчан з України в Італії‚ Чехії‚ Польщі‚ Угорщині‚ інших европейських державах перевищує 8 млн. осіб. Іншими словами‚ 8 млн. сімей позбавлені одного з родичів – батька чи матері. Йдеться про щонайменше 4 млн. дітей‚ а це 10 відс. населення країни.
Та є ще гірші обставини: діти залишаються без обох родичів. В найкращому розумінні їх чекають інтернати. На території України діють 663 інтернатні заклади дев’яти різних типів‚ 613 з них створені ще за совєтських часів. Соціологи з’ясували‚ що тільки 10 відс. дітей в інтернатах є сиротами чи позбавлені батьківського піклування за рішенням суду. Всі інші мають сім’ї‚ але виростають у вкрай убогих умовах інтернатного виховання.
Загалом майже 100 тис. дітей зростають у школах-інтернатах‚ дитячих будинках‚ котрі неспроможні запевнити повноціний розвиток дитини.
Особливо травматичним є перебування в інтернатах дітей віком до трьох рочків. Раннє дитинство є найважливішим етапом розвитку дитини, що впливає на подальше життя та формування здорової особистости, а відсутність емоційної стабільности, уваги та розвитку особистісної ідентичности стають визначальними чинниками безповоротних змін у житті дитини. Також, перебуваючи у позародинних закладах, діти стають обмеженими в ресурсах для успішної інтеґрації у суспільство. Більшість з них не отримують навіть базової середньої освіти, стають бездомними, безробітними, правопорушниками, не маючи змоги створити власну сім’ю. Статистика показує, що 20 відс. випускників інтернатів мають судимість, 14 відс. займаються проституцією, 10 відс. протягом двох років після випуску здійснюють самогубство, і лише 10 відс. повною мірою інтеґруються в суспільство. На фінансування інтернатів в Україні щороку витрачається 5.7 млрд. грн. І лише 10 відс. з цієї суми йде безпосередньо на потреби дітей‚ решта – на оплату праці обслуги‚ комунальні платежі та інші видатки.
Чи не доцільніше було б ці гроші витрачати на збереження і зміцнення родин‚ адже тільки родина завжди була і залишається головною запорукою щасливого дитинства?