Історія Надії Савченко з її непростою військовою кар’єрою, російським полоном та вироком є приводом згадати перших українських жінок-військових, які століття тому, незважаючи на опір суспільства, зі зброєю в руках воювали проти російського війська. Нижче пропонуємо статю українського історика‚ дослідника національно-визвольної боротьби в Україні у ХХ ст. Святослава ЛИПОВЕЦЬКОГО.
Дівчата, війна та „люшнівці“
„Нарід такий‚ як наш, що бореться на всіх полях о право життя, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітній ворог зміриться завдати йому послідній удар“, – сказано в першій відозві „Жіночого організаційного комітету“ у Львові, оприлюдненій у в грудні 1912 року.
В повітрі вже було передчуття світової війни, що змусило мобілізуватися й активне українське жіноцтво. Щоправда, перша відозва жодного відгуку не мала, даремно її творці чергували в своїй домівці, очікуючи масових зголошень від жінок, які б хотіли долучитися до їхньої ініціятиви.
Втім, не лише жіноцтво, але й український загал в Галичині досить стримано ставилися до закликів бути готовими до можливої боротьби. В той час студентів з мілітарними поглядами в суспільстві популярно називали „люшнівцями“, мовляв готуються боротися з москалем люшнею (патиком). І коли напередодні війни пластуни наважилися прийти на баль в одностроях, щоб зібрати гроші на стрілецьку організацію, то їх зустріли щирим обуренням.
Але й серед тих, що таки готувалися до війни, ставлення до „жінок в мундирах“ було більш ніж стримане. Перше товариство „Січові Стрільці“, яке виникло в 1913 році‚ відмовилося включати в свій склад дівчат, бо готувало майбутніх старшин, а уявити серед них жінок – було неймовірним. І вже коли творилася нова структура – „Січові Стрільці-ІІ“, яка мала статус „революційної“ й куди масово вступала робітнича молодь, місце в них знайшлося й для дівчат, які створили свою чоту – 33 січовичок з 300 членів.
Коли розпочалася війна, то лише троє дівчат з цілої чоти пішли воювати зі зброєю в руках. Як зауважувала їх чотова Олена Степанів‚ – „ні тоді, ні пізніше ніхто так і не застановлявся над питанням чим має бути жінка в часі війни“.
Студентка Львівського університету О. Степанів вступила до УСС в віці 22 років.
„Я була мов камінь, на заказ батька, на просьбу і сльози матері, бо йшла сповнити свій обов’язок“, – писала О. Степанів. Її батьки втрачали обох дітей, бо сина покликали до австрійського війська, а донька забажала воювати добровольцем. Її подруга з Пласту та „Січових Стрільців-ІІ“ Гандзя Дмитерко була єдиною дитиною в сім’ї. Її вітчима мобілізували до австрійської армії: „Прощаючись зо мною сказав, що лишає нас самих, але сподівається, що дамо собі раду. Мені тоді стало ясно, що мама залишається сама, бо я вважала, що мені теж треба йти. Правда, мені дуже прикро стало, що залишаю маму у такий трудний час. Але молодечий порив і почуття обов’язку перед батьківщиною перемогли“.
О. Степанів та Г. Дмитерко стали першими українськими жінками-добровольцями, які захотіли служити у війську не як санітарки чи в іншій ролі, яка б пасувала жінці в той час, а саме як рядові стрільці, пліч-о-пліч з чоловіками. „З інших сотень приходили стрільці дивитися на нас, як на дивогляд“, – пригадувала Г. Дмитерко.
„В полі“
28 серпня 1914 року львів’яни масово евакуювалися перед приходом російських військ. В числі інших до Стрия виїжджали й добровольці, що зголосилися до Українських Січових Стрільців (УСС). Саме за кілька днів, на початку вересня 1914 року, 2‚500 леґіонерів склали присягу й поповнили ряди першої української військової формації в ХХ ст.
„Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандрівка по Мукачеві від третьої ночі до осьмої вранці та приїзд до Горонди‚ а тепер – тихі зітхання слабих у шпиталі і ясні, могучі филі пісні за вікном. Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ“, – писала у своєму щоденнику Софія Галечко, яка, покинувши університет, приєдналася до УСС, щоб бодай нести службу санітарки. А далі домоглася, щоб її зарахували до стрільців.
За короткий час О. Степанів, яку популярно кликали „Степанівна“‚ та С. Галечко здобули ранґи хорунжих та були відзначені медалями за мужність. Це буде ще одним викликом для оточення, адже жінки на лінії фронту, або ж‚ як казали‚ „полі“ керували відділами стрільців.
Коли О. Степанів генерал Гнат Фляйшман нагороджував, то сказав, що вперше має нагоду вчепити медаль жінці. Правда, коли перепитав‚ чи вона воювала б і на італійському фронті, то почув: „Ні, бо я йшла на війну проти москалів!“.
Сучасники згадували, що О. Степанів мала рідкісну для українців прикмету – поважала власних українських старшин і з погордою ставилася до чужих, в тому числі й австрійського генерала.
Іншою була ситуація в хорунжої С. Галечко. Дрібна на вигляд, колишня студентка командувала групою стрільців-гуцулів. Якось, коли військові позиції приїхав оглядати генерал Блюм, то С. Галечко довелося звітувати та давати накази. При тому, за спогадом стрільця Михайла Островерхи‚ „гепнула у глибоку яму, яких на цьому майдані було багато, що залишились з осінніх боїв, – і щезла нам з очей! Гуцульня зайшлася сміхом-глумом, а сотника Р. Сушка трохи грець не вдарив. Проте, після закінчення вправ, після дефіляди перед генералом Блюмом, забажав він, – як елеґантний старий штабовик! – особисто стиснути руку хорунжої Софії Галечко, на грудях якої сяла срібна медаля 2-ої кляси за геройство на фронті“.
Жінки-старшини були дивом не тільки в австрійській армії, але й для супротивників. В телеграмі від 20 березня 1915 року до штабу корпусу начальник штабу російської 78-ої дивізії підполковник Лев Соколов звітував‚ що „у січовиків деякі офіцерські посади займають жінки“.
На горі Маківці відзначилася жінка стрілець – Ірина (Ярема) Кузь, яка ґранатами знищила кулеметне гніздо. Українська газета в Америці „Свобода“ 19 серпня 1915 року подавала вістку з фронту: „Під Требеновом коло Болехова йшла Кузівна як „око“ (розвідка – С.Л.) перша на переді походу стрільців і наших військ. В селі зловила сама двох козаків і одного салдата в полон і здобула дуже важні карти московського штабу та богато иншого воєнного матеріялу“.
В полоні і на волі
„Баришня-офіцер“, „переконана мазепинка, ненависниця Росії“‚ – так відреаґувала російська преса на новину про полон українки О. Степанів. Тим більше поваги мала славна січовичка від інших австрійських в’язнів. Відомо‚ що ув’язнений генерал Вайцендорф організував збірку грошей серед австрійських офіцерів на допомогу Степанівні.
В 1917 році О. Степанів знову приєдналася до УСС й зустріла бойових подруг – Г. Дмитерко та С. Галечко. Але вже в лютому 1918 року вороги „жінок в мундирах“ домоглися офіційної заборони їхнього перебування у війську.
О. Степанів, яка повернулася до навчання‚ пережила це відносно спокійно, а от С. Галечко була морально прибита. Ще на початку війни, перебуваючи на Закарпатті в щоденнику писала: „Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки й діла…“.
Згодом О. Степанів стала відомим науковцем, а після Другої світової війни на 10 літ стала в’язнем совєтських тюрем. Г. Дмитерко еміґрувала до Америки.
Зі спогадів О. Степанів: „…Чим має бути жінка в часі війни? Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гарматчиком, телефоністом, розвідником, сапером, піоніром, санітаром чи сестрою-жалібницею (хоч одна „жіноча“ форма)? Чи, може, має зайняти місця в запіллі – в магазинах, інтендатурах, лічницях? А, може, має вона зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А може, має бути всюди – відповідно до здібностей, доброї волі й охоти? Так!“.
„Український тиждень“‚ 1 березня