Літа плинуть собі стиха, як сказав поет, а з літами не так вже й тихими та мирними відпливаємо й ми у безвість призначеної нам долі. По роках життєвих буревіїв, знеможені та кволі, пригортаємо внуків і намагаємося передати їм мудрість поколінь.
А в їхніх очах, одначе, бачимо тихий смуток, ба й співчуття. Мовляв, ваш світ уже не для нас, бо відвічні закони часу й проґресу діють без милосердя. В оцю лазерну, атомну, комп’ютерну добу з епохальними дослідами й винаходами немає що співати тужливих пісень, деклямувати поезії, які б зворушливі вони не були, і поринати в історичне минуле, а слід стати людьми ХХІ ст. Людьми, що у світі нечуваного досі розквіту ґльобальної технології знайдуть своє місце та свою місію.
Ми згідні з їхніми наскрізь логічними висновками. А все таки якась тривога непокоїть нас. Очевидно, що без пісень, поезії та історії можна прожити свій вік, але чи не стане людина механічним ґвинтиком, здібним розв’язати найскладніші альґоритми й теореми стислих наук, проте нездібним почути й збагнути голос та потреби душі? Нездібним зрозуміти процеси історії людства, як і долю власного народу, що століттями кривавиться в обороні рідної землі, території його свобід і прав?
На такі й подібні наші закиди збентежена молодь обурюється і задає нам питання: „А хто вмирав під Крутами, під Базаром, по бункерах УПА та у тюрмах і таборах Колими, Воркути, Соловків? Хто бореться і вмирає на замінованих ворогом дорогах Донбасу чи гоїть у шпиталях рани тіла й душі? Гляньте на нас, ще вчора сильних і дужих, а сьогодні на милицях чи у візочках! А у нас було стільки мрій та надій! Ми не хочемо квиліти, а чекаємо, щоб загоїти рани й вертати на поле бою!“.
Так, це молодь України, та сама, що вивчає ядерну, лазерну, комп’ютерну технологію, а менше співає та деклямує. Вона не надто зацікавлена в датах і подіях минулого. Вона творить історію. Не слід журитися прийдешнім. Сини та внуки понесуть заповіти батьків у майбуття, хоча підуть уже своїми власними стежками, протоптаними жагою змін і поступу.
І ми бачимо, що хоча Україна й зранена, вона встане з безодні спустошення, як вставала уже не раз. Ми виростали на стрілецькій славі, наші діти виховувалися на леґендах героїчної УПА, а внуки черпатимуть снагу з днів Майдану, який зрушив совість народу до боротьби зі злом.
А наші літа попливуть, ще мить і нам доведеться стати на „Калиновому мості“. Не в тузі, не в сльозах, а з гордістю, що ні ворог, ні час душі України не вб’є. Вона воістину жива й непоборна. Покаліченим, пораненим й зболеним, але мужнім нашим молодим героям – „Слава Україні!“
Понте Ведра, Фльорида