Коли багато подій стається водночас‚ тяжко визначити найважливішу. Та й чи є така? На тлі війни з російським злом‚ на тлі невідступної загрози українській свободі і незалежності‚ на тлі самопожертви найкращих синів і доньок України‚ котрі грудьми стоять на сході проти нашого історичного ворога‚ все інше має лише стільки ваги‚ скільки дозволяє зрозуміти‚ що веде Україну до перемоги‚ а що – до поразки. А зрозуміти нелегко‚ хоч після Революції Гідности Україна вже три роки в дорозі.
Чи втілилися в життя ідеали Майдану? Чи змінився характер влади? Стала вона ближчою до народу? Заслужила його довіру? Привела Україну ближче до Европи? Не всі ці знаки запитання перетворилися на знаки оклику‚ але велику надію дає небайдужість українців до свого майбутнього‚ їхня гідна подиву вірність правді і справедливості. Це та рідкісна‚ як на наші часи‚ здатність‚ з якою врешті-решт змушена буде рахуватися і влада‚ і весь цивілізований світ.
17-18 лютого у Мюнхені відбулася щорічна‚ 53-тя з черги‚ конференція з питань безпеки. Першого ж дня на ній виступив Президент України Петро Порошенко. Талановитий дипломат і добрий знавець европейської авдиторії‚ цього разу він говорив те‚ що‚ можливо‚ важливіше було почути саме українському суспільству – про хибність політики умиротворення російського аґресора‚ про згубність будь-яких угод з ним‚ зокрема тих‚ що можуть укладатися за спиною українців.
Кілька речень з цієї промови:
„Путін глибоко ненавидить Україну. Я це знаю особисто. Він заперечує самобутність і унікальну ідентичність українського народу. Він публічно проголошує українську ідентичність частиною російської домінуючої ідентичности. Єдиний гріх України в тому, що моя країна вирішила жити незалежно, на своїй землі, за нашими демократичними цінностями… Ми хочемо свободи – Росія хоче нас покарати за це. Я маю честь представляти тут 45-мільйонну европейську націю. Від її імені дозвольте мені запевнити вас, що ми ніколи не погодимось, що хтось десь буде визначати нашу долю без нас. Будь-яка угода за нашою спиною буде негайно рішуче анульована мільйонами українців, які вже довели здатність боротися за свою незалежність. Ми не маємо наміру здаватися і готові захищати нашу країну…“.
І дивно‚ що цей безкомпромісний виступ дістав низьку оцінку в українських засобах масової інформації та в експертних середовищах. Мовляв‚ замість дотримуватся визначеної для панелі теми – „Майбутнє Заходу: занепад чи повернення?“ – П. Порошенко говорив про те‚ що в Европі всім уже набридло – про українсько-російську війну. І більше ніхто‚ лише він один. „Наша держава звикла ставити своє питання у загальноевропейський контекст і надто часто вважає‚ що вся увага має бути прикута до нас“‚ – пише у своєму звіті з Мюнхену для „Европейської правди“ Сергій Сидоренко.
Подібної думки й науковий директор Інституту евроатлантичного співробітництва Олександер Сушко: „Треба підкреслювати не тільки унікальність‚ але й універсальність наших проблем і завдань“.
А на наш погляд‚ президент знав‚ що робить. В конференції вперше брали участь високопоставлені представники Адміністрації нового Президента США Дональда Трампа – Віце-президент Майк Пенс і Секретар Департаменту оборони Джеймс Метіс. Вони не могли не почути з перших уст про ситуацію в Україні у зв’язку з російською аґресією.
І почули‚ як стверджує американський експерт Джеймс Девіс‚ адекватно: „Майк Пенс зробив дві речі: запевнив Україну та европейців, а також послав Москві чіткий сиґнал, що Україна залишається важливою для Сполучених Штатів, і вони не будуть закривати очі на те, що відбувається на сході України і в Криму“.
Проблема президента України – не в словах‚ мовлених у Мюнхені‚ а в ділах всередині країни. Тут він мовби ступив на лезо бритви і намагається іти по ньому‚ уникаючи остаточного вибору – між олігархатом і народом. Розум і талант дозволили йому зосередити у своїх руках всю владу в країні‚ й тепер постає питання: заради чого? Як він нею розпорядиться у критичний момент?
В суспільстві‚ котре за три роки не дочекалося позитивних змін‚ наростає неспокій. Еміґрація з України досягла катастрофічних маштабів. Хто не втікає‚ той сповнюється гнівом. Це не може тривати довго – щоб найбідніша в Европі країна мала найбагатшу в Европі владу. В повітрі пахне анархією. Де спалахують іскри‚ московська аґентура підливає оливи. У Верховній Раді підняли голови україноненависники. З’являються капітулянтські „законопроєкти миру“ з Росією.
На поверхню спливають компрометуючі владу‚ зокрема президента‚ факти. Однією рукою він дає відсіч сепаратистським бандам на Донбасі‚ другою рукою – торгує з ними‚ аби були здорові і далі могли вбивати українських патріотів. Київ пояснює‚ що промисловість не може обійтися без антрацитового вугілля‚ тому змушений купувати його в окупантів. Незрозуміла логіка. Окупанти такі добрі‚ що допомагають Україні? А вона така „незалежна“‚ що залежить від антрациту? Якби це було так‚ Москва вже давно припинила б цю торгівлю. Насправді – кому війна‚ кому – мать родна. Насправді у 60-80 вагонах‚ що щодня перетинали щодня лінію фронту‚ лише 20 відс. складало вугілля‚ решта – всякі інші товари.
Дійшло до реакції з боку активної громадськости‚ до бльокади залізниці. Задуріла на грошах влада‚ думає‚ як бути. Так уже в неї руки сверблять‚ аби знову‚ як за „реґіоналів“ застосувати насильство!
І замість спокійного‚ миролюбного відзначення третьої річниці Революції Гідности‚ замість гідного вшауваня її незабутніх героїв – Майдан Незалежности знову кипить новими протестами проти влади‚ знову горять смолоскипи в руках радикальної молоді.
Десятитисячною колоною пройшов під стінами Верховної Ради „Марш національної гідности“. Його учасники вели себе дуже стримано‚ без жодних провокацій‚ дуже дисципліновано‚ але це й має застерегти владу‚ що Третій Майдан може бути неподібним до двох попередніх.