Те‚ що 20-21 лютого‚ тобто у другу річницю розстрілів у Києві‚ не вибухнув третій Майдан‚ це скоріше добре‚ ніж погано. Був занадто великий риск‚ що цим вибухом скористається Кремль‚ а не українці. Дуже подібно‚ що саме в Москві готувався цей смертельно небезпечний для України підступ‚ але також завдячуючи саме цьому нетерплячому московському україножерному шалові‚ бунт не вдався.
Путінські стратеги‚ розраховуючи на одночасне повалення усієї влади в Києві‚ знову помилилися у визначенні градусу протестного кипіння в Україні. Так‚ там справді кипить‚ але ще не в такій мірі‚ щоб у країні утворилася критична маса для чергової революції. Стримуючим чинником є й зрілість українського громадянського суспільства і навіть досить висока загальна суспільна свідомість‚ котра вже спроможна відрізнити свій власний потенціял для нового протесту від рухів‚ інспірованих ззовні.
Так звані „Революційні праві сили“‚ котрі 20-21 лютого поставили себе в центр столичного віча‚ насправді не були ні революційними‚ ні правими‚ ні силами‚ бо‚ по-перше‚ революції постають не від назви‚ а від сплеску внутрішньої енерґії народу‚ по-друге‚ праві мали б бути оборонцями своєї держави‚ а не загрозою для неї‚ і по-третє‚ називати себе силами і бути ними – це не те саме.
Тільки й вистачило „революційних сил“‚ щоб потрощити київське бюро олігарха Ріната Ахметова і вікна двох російських банків. Так їм і треба‚ але це ж не революція.
Що насправді ідейний центр віча перебував у Москві‚ видно було з того‚ як активно‚ буквально хвилина за хвилиною‚ кремлівська пропаґанда висвітлювала нібито „народження третього Майдану“ в українській столиці. Також Служба безпеки України у ті дні затримала російського кур’єра‚ що віз до Києва майже мільйон гривень. Дуже ймовірно‚ що такий кур’єр був не один.
Отож лиховісний путінський задум не вдався. Президент Петро Порошенко мав за що похвалити свій народ: „З провокацією Кремлеві не вийшло. Незважаючи на об’єктивні труднощі‚ українці виявилися вiдповідальними“.
А міг би висловитися й точніше. Крім об’єктивних труднощів‚ є не менше й суб’єктивних. Тому не можна казати‚ що нема підстав для народного гніву і протесту. Головне завдання Евромайдану – подолання страшної соціяльної нерівности і передання економіки в народні руки – не виконане. Політика далі узурпує економіку. Далі залишається актуальним парадокс Орвела: „Всі люди рівні‚ але декотрі – рівніші“. Тобто постійний поділ владної верхівки на „своїх“ і „чужих“‚ за якого „своїм“ – усе‚ а „чужим“ – закон. Втім‚ щось ще гірше‚ бо і „чужі“ злочинці‚ і „свої“ досі недоторкані.
За „Леґендою про Уленшпіґеля“: попіл загиблих на Майдані‚ убитих під Іловайськом і Дебальцевим стукає в українські серця‚ проте серце „нової влади“ зостається глухим до цього стукоту. На дореволюційному‚ щоб не сказати – на допотопному‚ рівні панує політична проституція‚ котра своїми залаштунковими іграми-інтриґами не дає закоренитися здоровій системі суспільних взаємин. Так звана боротьба з корупцією – це швидше театральна комедія‚ ніж реальність.
Загальне враження гнітюче: влада‚ котра нині керує Україною‚ не бажає змінювати ні себе‚ ні державу. А влада – це ж також конкретні особистості‚ тобто чинник‚ з якого походять суб’єктивні труднощі.
До них належить і він‚ президент України. І не тому‚ що є олігархом у клясичному вигляді‚ а тому‚ що геній провідника держави і нації не став у його душі над генієм комерсанта.
Коли парляментська‚ урядова і президентська гілки влади перекладають одна на одну відповідальність за подвійну кризу в країні‚ політичну й економічну‚ і водночас‚ не бажаючи радикальних змін‚ заступають дорогу здоровим силам‚ намагаючись переконати суспільство‚ що у них „все гаразд“‚ що існує „консенсус“ – це шлях до наступної Руїни. Стратегічне чоло‚ котре б‚ заради України і української нації‚ піднялося над політичним шахрайством‚ відсутнє. Є ганебні‚ дикі торги і „договірняки“‚ але нема стратегії‚ котра сягала б за нинішній замутнений горизонт.
Що буде далі? Цими днями позафракційний депутат Сергій Міщенко зареєстрував у Верховній Раді проєкт постанови про звільнення прем’єра Арсенія Яценюка. Підстава очевидна: 16 лютого парлямент визнав діяльність уряду незадовільною‚ тобто виник прямий привід для відставки‚ але її унеможливили підкилимні шкурницькі торги‚ коли ті фракції‚ що найнепримиренніше критикували уряд і його прем’єра і визнали їхню працю незадовільною, не віддали своїх голосів за відставу.
Тепер ніхто не знає‚ котрий варіянт є поганий‚ а котрий – ще гірший‚ бо відставка А. Яценюка з великою ймовірністю веде до позачергових парляментських виборів‚ а це ледве чи є бажаним для України і її нинішньої внутрішньої ситуації‚ оскільки зберігається немала небезпека повернення до влади „вчорашніх“. Крім цього‚ є ще один важливий момент: з погляду Европи‚ очевидно‚ навіть нинішня парляментська коаліція‚ при всій її умовності і при всіх вадах‚ дозволяє вбачати в Україні бодай ілюзорну стабільність‚ а це‚ і тільки це‚ дає европейським прихильникам України підстави далі допомагати їй.
Як би не було‚ але не варто витрачати дорогоцінні суспільні сили на третій Майдан. Продуктивніший шлях – на основі найпроґресивніших експертних висновків і рекомендацій об’єднати всі здорові політичні сили‚ яким суспільство повною мірою довірятиме‚ і на цій основі поставити перед очима безнадійно корумпованої системи абсолютно нову і абсолютно ефективну альтернативу нинішній безпорадній владі.
У зв’язку з цими очікуваннями радимо нашим читачам пильніше стежити за розвитком двох явищ – „Руху за очищення“ Михайла Саакашвілі і новим політичним проєктом Дмитра Яроша „Дія“ (Державницька ініціятива Яроша“).