У „Свободі“ 28 жовтня появився допис Мирослави Роздольської „Збереження національного обличчя діяспори сьогодні і через 25 років“ на дуже актуальну і преважливу тему про збереження української діяспори на майбутнє. Було б корисно, щоби ця стаття появилася також у часописах чи інших засобах інформації, які читають еміґранти з „четвертої хвилі“.
У дописі є дуже відрадна вістка, що відкрилася нова суботня школа-світличка „Нова хвилька“ у Бруклині, Ню-Йорк. Якраз там її було дуже потрібно. Авторка вболіває, що „праця для збереження українства сьогодні до великої міри є спонтанною і часто лежить на плечах ентузіястів. Вона не скоординована. Вона не має жодної стратегії“.
Я б думала, що така праця вже провадиться близько 100 років, а більш інтенсивно – від середини минулого століття, коли прибула до Америки повоєнна хвиля українських еміґрантів. Структура вже існує – для прикладу: „Рідна Школа“, Спілка Української Молоді, Пласт, Союз Українок Америки (СУА), Лікарське Товариство та інші професійні і громадські організації з чіткими завданнями і способом праці. Ці колись потужні та чисельні установи занепадають, бо більшість їх членства вже на тому світі. А процес асиміляції молодшого покоління невблаганний.
Чому б „Новій українській хвилі“ не влитися і зміцнити, внести свіжі ідеї в уже готові громадські організації з чіткою метою і випрацьованим засягом роботи – так як зробили повоєнні еміґранти? Замість починати все спочатку.
Розуміємо, що виховання і ментальність обох „хвиль“ не зовсім однакові: тоді, коли одні виховувалися „супер-патріотично“, словами Івана Франка: „Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт“ , то „Нова хвиля“, що виростала в СРСР, такого підґрунтя, мабуть, не мала. І це треба брати під увагу. І тому, на мою думку, було б бажано, щоб ті одиниці-ентузіясти, про яких пише М. Роздольська, зуміли зрушити тих чисельних неактивних, а часом і байдужих „співвітчизників“ і закликати (запрошувати) їх у ряди відповідних організацій. Український Конґресовий Комітет Америки може випрацювати програми і стратегії, як це пропонує авторка, але як не буде руху „з долу“, то стратегії залишаться на папері.
Для прикладу: одна з галузей праці СУА є виховна – це в першу міру створення (у 1950-их роках) і послідовне провадження світличок для дошкільнят у різних осередках. Чому б не продовжувати, з новим потенціялом, енерґією і знанням мови, цю преважливу роботу, вступаючи в ряди СУА? Мова про жінок, бо природньо, що жінки-матері беруть на свої плечі таку роботу. Вже не кажучи про інші галузі колосальної добровольчої праці жінок в останніх роках; харитативної (яка сьогодні пріоритетна), стипендійної, культурної (заснування і постійна підтримка Музею в Ню-Йорку), політичної (зв’язки із законодавцями і засобами масової інформації), одним словом, – все можливе, щоб затримати якнайдовше українську ідентичність і присутність в Америці.
На кінець хочу додати, що М. Роздольська також слушно зауважила, що наші церковні парафії часто нехтують співпрацею з громадою. Хоча б звертали увагу на громадський календар, або зголошували свої заходи (якщо це не є великі, знані свята) заздалегідь до громадського календаря. Коли в одній частині міста, де живе більшість українців, існує шість парафій, то часто бувають конфлікти з заплянованими громадськими заходами, що відбуваються в неділю.
У вищезгаданій статті М. Роздольська висвітлила важливе питання до нашої уваги і сподіваюся, що вона змусить небайдужих призадуматися і відреаґувати.
Клівленд