Нещодавно вступив я до однієї нашої кредитової спілки, щоб взяти свіжі українські газети. Вони лежали з боку при вході‚ тому‚ мабуть‚ ніхто мене не бачив. При віконці‚ де обслуговують клієнтів‚ один чоловік розмовляв по-російськи. Два різні жіночі голоси працівниць кредитівки по другій стороні віконця відповідали і вияснювали йому теж по-російськи. Це мене дуже розсердило‚ але не хотів я створювати неприємностей‚ то лише пробурмотів собі під носом: „Бідний народ…”. І пішов далі. Пізніше подумав: ти‚ мабуть‚ вже став таким самим‚ як вони.
У мої улюбленій україномовній діяспорній газеті появилася недавно стаття відомого і‚ до речі‚ патріотичного та вдумливого автора з України‚ Він цитує російськомовний виступ одного давно запроданого українського поета-комуніста‚ який чомусь сьогодні‚ 25 років після відновлення державної незалежности України‚ очолює Комітет з питань присудження Шевченківської премії за літературну творчість. Здається, що голову цього комітету призначає Кабінет міністрів, а традицію започаткував одіозний Володимир Щербицький. Це одна з тих традицій‚ котра безпотрібно збереглася донині‚ традиція яка збереглась і це також ще одна причина‚ чому В’ячеслав Кириленко надається на міністра культури‚ як я – на балетмайстра.
Автор так і написав‚ як той голова комітету висловився перед Володимиром Путіном— російською мовою. Мабуть‚ не уявляв собі, що його друкуватимуть у діяспорі, а в Україні, він вважав, усі знають або повинні знати російську мову. Натомість, редактор газети‚ мабуть‚ зовсім не подумав, що його газету читають українці‚ котрі не знають і напевне не хочуть знати російської мови. Тут я подумав –„Бідний автор…”, але ще бідніший редактор.
Недавно відбулася перша новорічна пресова конференція Президента України Петра Порошенка, до речі‚ – на самий старий Новий рік. Треба визнати, що в загальному та конференція дала вражіння прозорости, що і бажали радники Президента‚ і за таким сценарієм її влаштували у присутності понад 200 журналістів. Президент виступав 20 хвилин українською мовою, опісля 80 хвилин відповідав вільно і навіть з гумором на запитання. На пресовій конференції більшість питань журналісти ставили по-українському. Одначе‚ було чимало журналістів, між ними від „Української “правди” (яка іронія!)‚ котрі запитували по-російськи.
Зокрема цікавим було, що представники засобів масової інформації‚ власниками або фундаторами яких є неукраїнці або чужі держави, як от „Голос Америки“, аґенство „Блумберґ” тощо, ставили питання по-українськи. Зневажали українську мову‚ ставлячи питання по-російськи деякі представники ЗМІ яких власниками є громадяни України або російськомовні видання. І це на 25-му році незалежности.
Речникові вищезгаданої кредитової спілки я звернув увагу окремою комунікацією електронною поштою. Він відповів‚ що розуміє моє занепокоєння‚ але‚ мовляв‚ що можна зробити‚ крім як звернути на це увагу службовців, а оскільки вони всі з України‚ то‚ мабуть‚ роблять це машинально‚ за звичкою. Я запропонував поставити написи у приміщенні кредитової спілки, що ця громадська фінансова установа обслуговує тільки українською або англійською мовами.
Редактора мого улюбленого часопису я повідомлю про моє тривогу висиланням йому цієї статті, яка‚ маю надію‚ буде також поміщена на сторінках тієї ж газети. Фактично для нього розв’язка зовсім не складна, треба тільки зробити переклад з російської на українську і всі будуть вдоволені.
Але чи не час, щоб на пресових конференціях Президента України чи будь-якого речника української влади запровадити порядок, що Президент чи хто інший відповідатимуть тільки на україномовні запитання? За дотриманням такого порядку мав би слідкувати модератор конференції. До речі‚ було б дуже добре‚ коли б сам Президент звернув увагу журналістам. Я хочу вірити, що всі, крім ворогів української держави‚ послухали б його.
Користуватися російською мовою‚ бо‚ мовляв‚ це тільки засіб комунікації (бо ж от навіть деякі патріоти в АТО користуються російською мовою) – це‚ в кращому разі‚ необдумана або зухвала арґументація людей‚ які заліниві трішки потрудитися, а в гіршому – ворогів української нації і її державности. Російська мова – це не просто засіб комунікації. Це зброя нашого окупанта і найгіршого ворога від 1654 року. Цією мовою давали доручення, розписували укази і директиви нас нищити. Цю мову нам накидали, щоб знищити нашу українську мову, нашу літературу, нашу культуру. До нас застосовували різну зброю – шаблі, рушниці, танки, і багато інших способів. Забрали від нас нашу княжу історію, нашу віру і навіть нашу першу назву, щоб ми не були окремим народом. Той українець, який розмовляє російською мовою‚ служить нашому ворогові у його плянах нас знищити. Мова – це одна з основних елементів духовности нації‚ зокрема для нас‚ бо так‚ як російська мова є зброєю нашого знищення‚ так українська мова є зброєю нашого захисту і буття.
Ню-Йорк