Тим часом творам Д. Гуменної дали високу оцінку найавторитетніші літературознавці з діяспори.
Так, Юрій Шевельов акцентував на тому, що „дійсність схоплено і показано надзвичайно широко. Процес розкладу українського побуту, культури, родини тощо подано надзвичайно переконливо“.
А відомий професор Юрій Бойко писав: „Роман Д. Гуменної треба студіювати в школі. З ним повинен обізнатися кожен, хто хотів би збагнути все найістотніше в житті української інтеліґенції“.
„Докія Гуменна, як мистець-дослідник, як психолог і візіонер зуміла відтворити дух і провідне місце української людини, відшукати якнайглибші джерела її історичного існування і тим поглибити історичне буття нашого народу“, – відзначив у свій час Григорій Костюк.
Народилася Д. Гуменна 23 березня 1904 року в селі Жашків на Черкащині. Дід з батьківського боку був селянином, мати Дарія Кравченко походила із збіднілого шляхетського роду. Вона прищеплювала доньці любов до народних традицій, фолкльору. Батько Докії спробував зайнятися торгівлею, але успіху не мав. Полюбляв музику, сам навчився грати на скрипці та сопілці.
Д. Гуменна закінчила середню педагогічну школу в Ставищах, де її навчав відомий письменник Дмитро Загул з Буковини. Вищу освіту здобула в Київському інституті народної освіти на літературному факультеті, де викладали відомі професори.
Навчаючись у Києві, Д. Гуменна з підтримкою Сергія Пилипенка друкувала в журналах перші свої невеликі оповідання про тогочасну сільську молодь, її спрагу до знань, інтереси і мрії. Перше оповідання „В степу“ було надруковане в журналі „Сільськогосподарський пролетар“, а згодом її твори друкувалися у журналах „Глобус“, „Життя і революція“, „Червоний шлях“, „Літературний журнал“.
У грудні 1923 року до Спілки селянських письменників „Плуг“ надійшла заява від 19-літньої дівчини, котра звірялася в ідеологічному розриві з батьками та самокритикувалася з того приводу, що „міщанське оточення“ спричинилося до розвитку в ній „глибокого індивідуалізму”, подолати який вона сподівається з допомогою свого членства у „Плузі”. Так і було підкреслено наприкінці заяви: „Бажаю вступити до „Плугу” тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію”. У 1924 році вона стала членкою „Плугу”.
Студентські публікації Д. Гуменної не мали активного продовження. Молодій авторці повертали з редакцій написане, нарікаючи на „ідеологічну невитриманість”. Д. Гуменна натрапила на нездоланні для себе перешкоди. „Воліла писати так, як очі бачили; тут же наростала лавина лакувальницької, славослівної літератури, офіційно заохочувалася, у першу чергу, „естетика” „маршо-лозунгової” творчости, що націлювала на захоплене відображення реалій і тенденцій, пов’язаних з побудовою „найпроґресивнішого у світі суспільного ладу”. А як же бути з природним прагненням до обстоювання престижу своєї нації, своєї мови, чому більшовики протиставляли російськомовний „інтернаціоналізм”?
З цими сумнівами у 1928 та 1929 роках Д. Гуменна побувала за відрядженням від „Плуга” на Запоріжжі та Кубані й після опублікування репортажів з цих поїздок під назвами „Листи із степової України” та „Ех Кубань, ти Кубань хлібородная” враз стала широкознаною, навіть знаменитою. Але не прекрасну „комуну” побачила письменниця на власні очі, а реальну, що її характеризувала маса неґативів — від фактичної, але старанно маскованої нерівности керівників і рядових членів, до статевої розпусти в середовищі комунарів. Тепер тавро „куркульська аґентка в літературі” переслідувало її скрізь.
Письменниця виїхала на кілька місяців до Туркменії вивчати східні мови. Повернувшись до Києва, намагалася знову писати художні твори на теми сім’ї, моралі („Жадоба”, „Вірус”), але постійно зазнавала критики. У березні 1932 року Д. Гуменну виключили з „Плуга”, заборонили друкуватися. Мусила працювати секретаркою, стенографісткою у київських установах, виїздила в археологічні експедиції. Обдарована сильною волею й жагою до життя, до праці, Д. Гуменна за таких складних умов не зламалася. Вона писала без надії на публікацію. Так тривало до 1939 року, коли журнал „На зміну” надрукував нарис „Трипільська статуетка” та „Оповідання про мустьєрського хлопчика”, а журнал „Радянська література” – „Перший іспит кочівницького сина Чари”.
У 1940 році була надрукована повість „Вірус” і нарис „3 історії сивої давнини”. Але історія повторилася. Письменницю звинуватили у згущенні барв, якими вона змальовує все, що потрапляє під руку, в узагальненні всіх неґативних явищ і викривленні образу сучасної радянської людини.
Невідомо, як склалась б подальша доля Д. Гуменної, але почалася Друга світова війна. Письменниця залишилася у Києві, налагодила стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 році на сторінках літературного додатку до тижневика „Українське Слово”, що виходив під редакцією Олени Теліги, Д. Гуменна опублікувала новелю „Пахощі польових квітів”.
Через деякий час нацисти знищили Спілку письменників України та її чільних представників. Оскільки Д. Гуменна на людях майже не з’являлася, в Києві подейкували, що вона замордована Ґестапом. А вона пильно приглядалася до життя українського народу під час німецької окупації, занотовувала факти, характери, ситуації – все це лягло в основу роману „Діти Чумацького шляху” і роману-хроніки „Хрещатий Яр”.
Восени 1943 року Д. Гуменна подалася до західної України. Кілька її оповідань, новель і нарисів з’явилося на сторінках львівських журналів і газет. Книгу „Епізод з життя Европи Критської”, видану в Ню-Йорку в 1957 році, письменниця написала у 1944 році. Це феєрія про синьооку дівчинку-Україну, про стару Европу, про любов і життя. Д. Гуменна пророкує в своїй казці значну ролю України в майбутньому Европи і всього людства.
Далі була Австрія, табір для переміщених осіб у Зальцбурзі. В Австрії письменниця працювала в редакції журналу „Керма”, на сторінках якого були вміщені окремі її твори, зокрема новеля „Прекрасна аномалія”, водевіль „Премудрі розумники”, оповідання „Наталка будує Европу”. У видавництві „Нові дні” було надруковано збірку оповідань „Куркульська Вілія”. Згодом Д. Гуменна опинилась в Мюнхені, де у видавництві „Українська трибуна” вийшли томи роману-хроніки „Діти Чумацького шляху”.
На початку грудня 1945 року в Німеччині було започатковано Мистецький Український Рух (МУР) – організацію українських письменників поза межами України. Головою було одностайно обрано У. Самчука, його заступником — Ю. Шевельова (Шереха). Д. Гуменна пізніше ввійшла у ревізійну Комісію.
У своїй книзі „Плянета Ді-Пі” У. Самчук згадував про Д. Гуменну: „Дуже близька мені за професією, але далека за вдачею, цікава, своєрідна, осамотнена людина, повна горечі і невдоволення, чого їй не беремо за зле і жаліємо, що не можемо помогти їй у її боротьбі за життя“.
У колі знайомих і друзів Д. Гуменної постійно був У. Самчук. Працюючи над своїми творами, вона постійно радилася з ним. З 1950 року письменниця жила і працювала в США. Її твори публікували журнали і газети „Київ”, „Нові дні”, „Наше Життя”, „Український Прометей”, „Свобода”, „Українські Вісті”, „Новий Шлях” та інші.
За кордоном Д. Гуменна написала і видала (здебільшого власним коштом) повісті „Мана”, „Велике цабе”, роман-хроніку „Хрещатий Яр”, роман-скаргу „Скарга майбутньому”, казку-есей „Благослови, Мати”, роман „Золотий плуг”, есей „Родинний альбом”, спогади „Дар Евдотеї”, нариси „Багато неба” та інші.
Літературну спадщину Д. Гуменної поділяють на твори про прадавню Україну, про сучасну Україну, а також казкові твори — всі вони являють собою справжнє мереживо думок, вигадок, мітологічних подій, історій, фантазій.
Поряд з літературною діяльністю письменниця вела активне громадське життя. Без її участи не відбувалася жодна культурно-освітня подія в Ню-Йорку. Її можна було зустріти в різних українських організаціях, вона, передусім, брала активну участь в діяльності Української Православної Церкви. Однак серед цієї суспільної праці вона проявляла особливо високу активність у середовищі українських літераторів Ню-Йорку. З її участю засновано Об’єднання Українських Письменників в екзилі „Слово”. Д. Гуменна входила в управу „Слова” разом з письменниками У. Самчуком, Г. Костюком, Юрієм Лавріненком, Богданом Кравцівим.
У 1954 році в Ню-Йорку з участю Д. Гуменної відбулася нарада українських письменників, на якій було вирішено створити організацію „Слово”. Того ж року у видавництві Об’єднання „Слово” у Ню-Йорку було видано книгу Д. Гуменної „Багато неба”. Саме цією книгою започаткувалася праця, що розгортається трьома серіями, а саме романи, повісті, оповідання, поезії, драми, художні нариси, далі – спогади, щоденники, листування та інші документальні речі, нарешті критичні статті й есеї з літератури та мистецтва, праці з загальної історії та історії літератури, театру й мистецтва, культурно-історичні нариси, публіцистика.
Д. Гуменна належала до числа тих українських письменників, які відзначалися винятковою талановитістю, працьовитістю і плодовитістю. Свідченням цього є низка її творів, три з яких побачили світ в Україні та 18 – на еміґрації.
За останні роки твори діяспорних письменників стали відомими читачеві в Україні, однак творчий доробок Д. Гуменної належить до числа майже невідомих сторінок українського літературного процесу. Померла письменниця 4 квітня 1996 року в Ню-Йорку, похована у Савт-Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі.