КРОПИВНИЦЬКИЙ‚ Кіровоградська область. – Місто Кіровоград, тепер Кропивницький, 25 років тому стало відоме світові завдяки колекції Олександра Ільїна. Після смерти скромного електрика у його будинку виявили величезні скарби – антикваріят, ікони, стародруки, давні рукописи. Вартість колекції тоді оцінювали у 40 млрд. дол. Як з’явилась ця колекція? Як цей непримітний чоловік міг її зібрати? Досі залишається загадкою. На ці запитання шукав відповіді краєзнавець і книжник Олександер Чуднов, який у ґалерії „Єлисаветґрад“ мав зустріч з шанувальниками історії. О. Чуднов був близько знайомий з колекціонером, описував і упорядковував колекцію після його смерти. Ось що він розповів:
„Коли мені було 12 років, ми вперше зустрілися у магазині „Знахідка“. Я був, мабуть, наймолодшим колекціонером книг у місті і міг собі дозволити хіба якісь копійчані придбання. О. Ільїн запросив до себе додому і почав привчати до тієї літератури, яку сам любив. Пізніше на його прохання я купував деякі книги у тодішньому Ленінграді, знайомив з іншими колекціонерами. „Історію запорізького козацтва“ Дмитра Яворницького після довгих вагань він придбав за 1,500 царських золотих рублів. Це була величезна сума. Чому так дорого? Бо це було видання належало особисто Яворницькому і там мало не на кожній сторінці були його помітки – якісь байки, прислів’я, особливі слова з побуту козаків. Він навчив мене переплітати книги. У нього була ціла мережа людей, які на міських сміттєзвалищах знаходили для нього різний дріб’язок. У молоді роки Ільїн був засуджений за крадіжку. Після табору став послушником у Києво-Печерській Лаврі, досить швидко – помічником настоятеля Лаври. Коли діяльність Лаври, як духовного осередку, була обмежена, частина лаврських книг і предметів, потрапила до Ільїна. Він був віруючою людиною. Мою першу Біблію мені подарував саме О. Ільїн – тритомне видання, що вийшло у світ до 1000-річчя хрещення Руси. У КҐБ не могли не помічати таку особу, як Ільїн. Уже пізніше, після його смерти, під час перипетій навколо колекції, з’являвся чоловік „у білому костюмі і чорному капелюсі“, який спрямовував справу у потрібному руслі. Ільїн одягався скромно, але охайно. Усі книги, які у нього були, обов’язково переглядав, робив їхній опис, замітки. У нього було, наприклад, прижиттєве видання біографії кардинала Рішельє. Нинішня її вартість десь близько 300 тис. евро. Він листувався з багатьма музеями, обмінював книги. Відомий дослідник літератури 1920-их років Леонід Куценко, наприклад, деякі книги того періоду міг знайти тільки у О. Ільїна. Бо ж ту літературу жорстко вилучали з бібліотек, архівів і знищували або пересилали у так званий депозитарій.
О. Ільїн помер у жовтні 1993 року, а робота із упорядкування колекції почалась тільки у січні наступного. За цей час частина речей безслідно зникла. Але колекція була настільки велика, що й розтягти її швидко було неможливо. Ми застали буквально купи мішків з речами, які займали кілька кімнат. Спочатку був намір описувати речі прямо там, але стан колекції був таким, що вирішили вивезти все відразу. Колекцію довелося розділити: антикваріят, ікони, коштовності – у запасники краєзнавчого музею, книги – у обласну наукову бібліотеку ім. Дмитра Чижевського, золото – у відділення Національного банку. Робота над описом колекції була дуже складною, потребувала багато нових для нас знань, довідників, які, на щастя, теж були частиною самої колекції. Деякі необхідні нам інформації потім присилали з-за кордону.
Сама поява колекції О. Ільїна стала викликом для влади і правоохоронних органів. Як юридично правильно усе оформити? Її величезна цінність приваблювала багатьох. На утримання такої колекції треба було знайти фонди. Я не один раз звертався до влади з вимогою організувати належну охорону. Але практично 10 років вона не охоронялася, як слід. Тоді й сталося відоме пограбування. Забрали книги („Морський устав“ з помітками Петра І), колекцію 94 ґравюр (її вартість близько 1.5 млн. фунтів стерлінґів). Мене звинуватили, довелося відбути 38 судових засідань. Врешті підозру з мене зняли“.
Унікальна колекція у більшості своїй збережена. Та, на жаль, досі лишається не затребуваною. Книги 15 мовами, давні рукописи потребують серйозної дослідницької роботи. Непогано б створити музей друкарства, для цього є усі підстави. Але для цього необхідні певні фонди, воля влади, зусилля громади.