7 квітня, 2016

Сумна доля Гавриїла Костельника

Наближається 70-та річниця сумнозвісного Львівського псевдособору, який з прямої директиви Москви ліквідував Українську Греко-Католицьку Церкву. На цьому соборі о. д-р Гавриїл Костельник відіграв непересічну ролю.

Про його сумну і повчальну долю добре знає старше покоління українців на матірній землі та в діяспорі‚ проте важливо‚ щоб ця трагічна історія передавалася з покоління в покоління.

Отець Г. Костельник (справжнє ім’я – Габор Костельник-Гомзов) був видатним проповідником, вченим-теологом, письменником, поетом і публіцистом. Довгі роки він служив у Божому Винограднику як священик УГКЦ, професор Богословської академії, настоятель Преображенської церкви у Львові‚ редактор релігійного журналу „Нива“. А невдовзі після Другої світової війни і поновного приходу совєтських безбожників до Галичини несподівано для всіх очолив Ініціятивний комітет з уневажнення Берестейської унії та „самоліквідування“ УГКЦ.

Народився Г. Костельник 15 червня 1886 року в селі Руський Керестур, тепер – Воєводина, в Сербії‚ в родині колишніх виходців з Закарпаття. В 1911 році закінчив теологічний факультет Львівського університету і з безпосереднього сприяння Митрополита Андрея Шептицького‚ продовжив‚ як перспективний богослов і філософ‚ студії у Фрібурзькому католицькому університеті‚ Швайцарія‚ де захистив докторську дисертацію „Про основні джерела пізнання“.

Певна річ‚ совєти‚ окупувавши в 1939 році західню Україну‚ знали про зв’язки о. Г. Костельника з Митрополитом Андреєм‚ а також знали просхідні‚ візантійські симпатії о. Г. Костельника. Тому негайно взялися „перевиховувати“ його‚ переконувати у доцільності провізантійського‚ отже – й промосковського впливу на Митрополита. Аби о. Г. Костельник ставав зговірливішим чекісти заарештували його 19-річного сина Богдана – нібито за належність до підпільної ОУН. У дні відступу більшовиків з Галичини у львівській тюрмі, що на Замарстинівській вулиці, у камері ч. 22 Богдана було по-звірячому замордовано.

У квітні 1943 року у Львові почала творитися Дивізія „Галичина“‚ і двоє синів о. Г. Костельника‚ Іриней та Зиновій‚ добровольцями вступили у її лави, що свідчило про високий український патріотизм родини Костельників.

В липні 1944 року більшовики повернулися в Галичину‚ і справа з ліквідацією УГКЦ набула нового виміру. Йосиф Сталін та Микита Хрущов особисто взяли під контролю цей диявольський плян.

Чекісти стали шантажувати о. Г. Костельника тим, що його сини були в Дивізії і що нібито один з них‚ Іриней‚ попав у більшовицький полон. Це була цілковита брехня, бо Іриней тим часом вже перебував на Заході, як і тисячі полонених українських дивізійників, що опинилися в англійському полоні в італійському місті Ріміні, на узбережжі Адріятики. Іншим варіянтом шантажу родини Костельників було і те, що Іриней перебуває в УПА.

За непоступливість та відмову перейти на російське православ’я 11 квітня 1945 року були заарештовані майже всі ієрархи УГКЦ на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим, а також професори Богословської академії, крилошани, сотні священиків та тисячі вірних Церкви.

І з цього дня різко зріс тиск чекістів на о. д-ра Г. Костельника. Брехня і погрози тривали щоденно. Очевидно, о. Гавриїл не витримав чекістського „перевиховання“ і психологічно зламався. В результаті ця світла людина увійшла в нашу національну історію як головний організатор Львівського церковного Собору‚ котрий деклярував скасування Берестейської Унії і проголосив приєднання греко-католиків до Російської Православної Церкви.

Доля о. Г. Костельника цікавила мене з малих літ‚ і я часто зупинявся біля могили Костельників, що на Личаківському цвинтарі, роздумуючи про їх долю. Той страшний день 20 вересня 1948 року запам’ятався вірним Преображенської церкви, жителям вулиці Краківської та довколишніх вулиць, як‚ зрештою‚ усім українцям Львова та Галичини назавжди. У той день на тій вулиці двома пострілами в голову невідомий нападник застрелив о. Гавриїла.

На Краківській здавна проживали мої двоюрідні сестри Єва та Ганя, які чудово знали чи не всіх жителів цієї та довколишніх вулиць‚ як і вірних Преображенської церкви. Я розпитував багатьох з них про цю трагічну подію і всі вони в один голос стверджували, що отця вбили чекісти, а не бандерівці‚ як писали совєтські газети, пропаґанда. Офіційна совєтська версія звелася до того, що отця протопресвітера Г. Костельника вбили українські буржуазні націоналісти за завданням Ватикану і що вбивник о. Г. Костельника покінчив життя самогубством, щоб не бути заарештованим.

Подібне‚ пам’ятаємо‚ сталося і з вбивством письменника-антиуніята Ярослава Галана, який теж був причетний до організації цього Львівського псевдособору 1946 року. Безбожна Москва добре знала‚ як внести найболючіші‚ найтриваліші розколи в життя нашого народу.

І ось настав час, коли СРСР щез‚ мов страшний сон. В Україну почали приїжджати колишні дивізійники. І мені дуже пощастило. В музеї Митрополита Шептицького‚ де я тоді був директором‚ я зустрівся з сином о. д-ра Гавриїла Костельника Іринеєм-Гаврилом, який чудом вцілів у воєнній хуртовині та опинився на Заході, як і тисячі його побратимів. Це було 22 квітня 1992 року. Ми проговорили з ним майже весь день‚ і тоді я чимало дізнався про о. д-ра Г. Костельника та родинну версію загибелі батька.

Через якийсь час після загибелі о. Г. Костельника до їхнього помешкання постукали. Господиня‚ пані Елеонора‚ дружина покійного‚ почула галицький акцент‚ відкрила двері і побачила перед собою двох молодих, добре одягнутих чоловіків. Один з них ще раз вибачився і попросив дозволу увійти в помешкання. Його товариш залишився стояти на майданчику перед дверима. У помешканні юнак передав їмості папірець‚ на якому було написано:„Українські націоналісти не причетні до вбивства Вашого чоловіка. Шухевич“. Невідомий юнак витяг запальничку і тут же спалив папірець. За хвилину вони зникли.

Так підтвердився здогад родини про те, хто насправді вбив о. Г. Костельника. Цю історію також переповіла дочка Костельників‚ Христина, яка щасливо дісталася до Юґославії‚ до родини батька.

Протопресвітер Гавриїл Костельник загинув у 62 роки, а його дружина Елеонора померла у 1982 р. у віці 91 року, переживши чоловіка на 29 років. Обоє поховані на Личакіському кладовищі, неподалік від входу, на полі ч.2. Довгі роки на внутрішній стіні у Преображенській церкві, справа від входу, висів гарний портрет о. протопресвітера, настоятеля цього храму Г. Костельника. З переходом церкви у лоно УГКЦ портрет зняли.

Прощаючись зі мною в тому далекому вже 1992 році, Іриней Костельник залишив мені у музейній книзі відгуків цікавий запис: „На запрошення пана Ігоря Федика я відвідав Музей Митрополита Андрея Шептицького, який зробив на мене велике вражіння, бо пригадав мені роки, коли я бачився з Митрополитом багато разів. Я мешкав від 1933 року до 1941 року в забудуваннях святого Юра, де мешкали крилошани – о. Леонтій Куницький, о. Василь Лаба, о. Ковальський, о. Тит Войнаровський, о. мітрат Базюк, о. П’ясецький, а також єпископи Іван Бучко і Никита Будка. В цьому забудуванні мешкало майже 180 людей, які були пов’язані з церковним життям. Музей є прекрасним здобутком для історії і культури українського народу. Дай Боже, щоб працівникам музею ще більше удалося зібрати матеріялів, щоб пам’ятка про Незабутнього дорогого Митрополита закріпилася серед українського народу навіки. Іриней-Гавриїл Костельник“.

Ігор Федик – історик‚ краєзнавець‚ Заслужений учитель України‚ завідувач Музею Митрополита Андрея Шептицького у Львові.

Коментарі закриті.