МЕЛЬБОРН‚ Австралія. – У Мельборні живе Федір Габелко, якому 1 березня виповнилося 98 років і який у своєму поважному віці дописує до різних часописів, користується інтернетом, малює картини й самостійно видає україномовний журнал „Прозріння“.
Три з половиною роки тому я випадково зустрів його у Мельборні. Пильно дивлячись мені в очі, він тихо промовив: „Ніколи б не подумав, що зустріну тут свого земляка з Лохвиці. Я до війни був кіномеханіком у поблизькому селі Васильки“.
Народився Ф. Габелко у Казахстані, в родині засуджених і висланих царатом в 1905 році Явдохи і Павла Габелків. У 1929-1930 роках влада дуже пограбувала місцеве населення, найбільше киргизів, у яких забрали всю худобу. Половина кочовиків в час лютої зими померла голодовою смертю.
Згодом всі Габелки виїхали на Кубань, де батько знайшов працю на рибному промислі. У 1931 році батько з родиною насмілився повернутись на родинний полтавський хутір Гуляївка. Йому‚ як репресованому царатом‚ дали працю лісника і забезпечили житлом. Під час Голодомору 1932-1933 років батько рятував родину, ловлячи рибу в річках Сула та Удай.
У 1934 році Ф. Габелко вступив на робітничий факультет при Лубенському педагогічному інституті, а 1938 року став студентом хеміко-біологічного факультету. Якраз в цей період за наказом Кремля почалась ліквідація хуторів. Ф. Габелко після навчання повернувся вже в Суху Солоницю, у колгосп „Комунар“, куди переселили хуторян, отримав працю рахівника та був завідуючим місцевого клюбу.
Під час Другої світової війни Ф. Габелко опинився в Німеччині, працював у фармера. Потім його відвезли в збірний табір для громадян СРСР, а через пару днів привезли в Чехію, де був величезний табір, розділений на декілька секцій. Він під дротами проліз назовні. Протягом тижня дійшов до села Мозґам, де раніше працював. Фармер запропонував залишитись в нього прибраним сином.
З цього часу включився в українське життя, допомагав видавати газету „Слово“ – перший часопис еміґрації по Другій світовій війні. Потім він заснував видавництво „Дніпро“, де друкували національно-патріотичні твори та переклади англійських письменників.
Доля на довгі десятиліття привела його до Австралії. В Аделаїді він видавав церковно-громадський журнал „Наш голос“, налагодив театральну діяльність, поставивши на аматорській сцені твір Івана Багряного „Розгром“. Під його керівництвом працювали музична, драматична, хореографічна студії.
У Мельборні, куди згодом переїхав, ініціював створення театру ім. Леся Курбаса, у Канбері заснував українсько-австралійське товариство ім. Миколи Лисенка, видавав журнали „Основа“ та „Голос громади“, став ініціятором створення товариства українських любителів театру.
Разом з своєю вірною супутницею у житті співачкою Філонілою Габелко за понад 60 років подружнього життя провів безліч заходів на культурно-мистецькій ниві. А як пішов на пенсію, то повернувся до свого улюбленого малярства, став автором портретів Тараса Шевченка, Симона Петлюри, чудових пейзажів.
У електронному листі до мене 15 лютого Ф. Габелко писав: „Наша біда, що оте малоросійство не може усвідомити сутности святих заповітів Шевченка, що за них – душеубогих – страждав і поневірявся на чужині“.