Колишнє містечко Сокіль належить до давніх поселень Волинської землі на лівому березі річки Стир. Ліси, родюча земля, річка приваблювали сюди перших поселенців. Селище було оточене земляними валами, висота яких і нині сягає п’яти метрів, над ними піднімались дерев’яні частоколи з дубових колод, сторожові вежі, опоясували їх рови з водою річки, а вхід із заходу перекривала в’їзна вежа, перед якою піднімався і опускався висячий міст.
Нині довжина збережених валів 90 метрів, а ширина – 80 метрів. Вони являють собою неправильної форми чотирикутник‚ по кінцях якого і піднімались сторожові вежі. Замок мав підземні ходи, сліди яких простежувались ще у ХІХ ст. Біля замку були поселення селян, ремісників, купців.
Перші писемні згадки про містечко пов’язані з власниками його князями Четвертинськими-Сокульськими. Князь Михайло Четвертинський розпочав будівництво нового мурованого замку на місці попереднього дерев’яного, а його сини, внуки продовжували дальшу розбудову, розширення і укріплення свого граду над Стиром.
Славився Сокіль швецями, кравцями, ковалями, кушнірами і назви їх закріпились у прізвищах мешканців містечка‚ передаються у спадок від покоління до покоління та нагадують про давнє заняття предків. За князів Сокульських‚ 1564 року‚ містечко отримало Маґдебурзьке право, яке надав йому король і великий князь Литовський Зиґмунт Авґуст.
За переписом 1911 року в містечку проживало 1‚453 жителів, було шість крамниць, державна монопольна горілочна крамниця та п’ять ярмарків річно. З приходом московських окупантів відбулось масове закріпачення селян, але жителі містечка продовжували перебувати в міщанському стані, тому їх правове становище майже не змінилось, лише на зміну ополяченню прийшла русифікація.
Костел Різдва Пресвятої Богородиці (сучасний вигляд).
Містечко Сокіль мало два храми – Успіння Пресвятої Богородиці (1537 року) та церкву св. Трійці (дата побудови невідома). Перший з цих храмів – високомистецький твір суто волинських майстрів, яка увібрав в себе найкращі зразки їх монументального церковного будівництва. У 1868 році у містечку була ще й кладовищенська церква Вознесіння Господнього, дерев’яна, невідомо ким і коли побудована. Церкву св. Трійці 1853 року замість попередньої, аварійної, зведено нову. У 1943 році разом її хотіли спалити німці і мадяри, одначе старший офіцер мадярської команди зробити цього не дозволив, а Свято-Успенську церкву місцеві більшовики перетворили у колгоспний склад мінеральних добрив, щоб знищити давні настінні розписи місцевих іконописців .
Із замковища стежка понад лугом привела мене у 1991 році до Успенської церкви, обкраденої і збезчещеної. Напіврозвалена покрівля, облуплені стіни, вибиті вікна. Крізь шпаринку в дверях заглядаю в середину храму. Там склад міндобрив, облицювальної плитки. Ще один пам’ятник добі застою і його тогочасним горе-керівникам, вихованими на руйнації і байдужості. Облуплені стіни всередині, колись були розписані чудовими розписами. З болем у серці тоді вслухався у цвірінькання горобців, переконуючи себе, що це сон, але то була правда злочинної комуністичної доби.
Весняний суботній ранок знову привів мене на вулиці, на яких від асфальту залишилися лише великі ями. Найперше пішов до церкви св. Трійці, в якій у 1921 році служив о. Григорій Шиприкевич‚ в надії відшукати сліди його перебування в Соколі. Тепер храм належить до Української Православної Церкви‚ що під Московським Патріярхатом. Від столітніх дерев навколо святині залишились лише пеньки, цвинтар – без жодної квітникової окраси. Розпитую старожилів про о. Г. Шиприкевича, але його служіння в церкві не збереглося в пам’яті мешканців.
Ще одна архітектурна пам’ятка церковного будівництва –храм Успіння Пресвятої Богородиці – був побудований на північно-східній околиці села. Пізнаю його на віддалі, але вже без дерев’яної добудови бабинця. Лелече гніздо примістилось на покрівлі святині. З церквою Успіння Пресвятої Богородиці пов’язане ім’я о. Івана Шиприкевича, який у 1936-1939 роках був настоятелем храму. Власне в цьому предавньому храмі служила ціла низка визначних українських священиків-патріотів впродовж всього минулого століття, як от о. о. Сергій Носаль, Гедеон Малевич, І. Шиприкевич і диякон Олександер Шиприкевич. Церква Успіння Пресвятої Богородиці була усипальницею князів Сокульських і їх найближчого оточення одначе московсько-більшовицька атеїстична повінь змела всі сліди поховань.
Від церкви Успіння Пресвятої Богородиці іду до замковища, на якому вибудувана дільнична лікарня, нині вона пуста. На замковищі сміття, пляшки з-під горілки і пива, здавалось пройшла по ньому якась бездушна орда. Замковище нагадує чотирикутник. Внизу видно залишки ровів, наповнених водою з річки Стир. На превеликий жаль, дотепер ніхто тут не проводив, ані археологічних розкопок, ані ґрунтовного обстеження вцілілих пам’яток історії.
Вирушаю ще до одної пам’ятки архітектури, власне руїни костелу Різдва Пресвятої Богородиці, 1784 року. Від цієї лишились лише три стіни, між якими повиростали вищі від стін дерева і ці стіни місцева влада своїм рішенням ласкаво передала Київському Патріярхатові. Засновано було на цих руїнах монастир Успіння Пресвятої Богородиці. Ігумен Яків, два послушники та кілька свідомих українців приходять на Служби Божі, які відбуваються у невеличкому притворі при вході до руїни.
Залишаю Сокіль. Хочеться вірити, що в майбутньому його колишня слава і велич повернуться на прадавні площі і вулиці, а вцілілі пам’ятки будуть належно реставровані та дивуватимуть нашого сучасника своєю мистецькою красою і досконалістю.