Уперше я був заарештований у селі Ташань на Переяславщині 5 березня 1973 року. Якраз на 20-річчя смерти Сталіна. Справу мою вів капітан Леонід Берестовський. Той самий, який „зламав“ талановитого поета-шістдесятника Миколу Холодного‚ якого заарештували 20 лютого 1972 року, налякали „психіятричкою“, і він написав (чи підписав) покаянного листа „На терези совісті“ в газету „Літературна Україна“.
Лист був написаний каґебістською мовою: „Потрапивши під згубний вплив буржуазної пропаґанди, ідейно ворожих нашому ладові творів так званого „самвидаву“, з яким я знайомився через таких осіб як Михайло Горинь та Олександер Сергієнко“. А далі – імена Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Бориса Антоненка-Давидовича, Оксани Мешко, Івана Гончара. Недарма в 1992 році М. Холодний назвав свій творчий вечір „Я помер 1972 року“. І в цій „смерті“ великою мірою винен слідчий Л. Берестовський.
Про слідство Іван Русин розказував мені: „Він мене арештовував. Цупкий такий, був тоді ще лейтенантом, дві зірочки мав. Але як же він старався! Зараз він працює в юридичній консультації адвокатом. Ми з ним часто зустрічаємось на Золотоворітській. Тепер він такий патріот! Якось ми зустрілися, якраз коли вшановували Олену Телігу. Так він каже, що як був хлопчиком, десь у 10-12 років, то носив на грудях значок з тризубом. А я йому кажу, що як же так – оте слідство і все?. „Це була робота, це була робота”. Але він дослужився до майора чи до підполковника, не знаю, бо я його в останні роки вже бачив у цивільному варіянті“.
Хто нині потребує адвоката – маєте в Інтернеті: Берестовський Леонід Павлович. Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю ч. 109, видане 20 січня 1994 року уповноваженим органом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури – Київською міською комісією.
Капітан Л. Берестовський навесні 1973 року звинуватив мене у проведенні антирадянської аґітації і пропаґанди через поширення літератури самвидаву та усні висловлювання. Я опирався, слідство йшло мляво. Тому через місяць Л. Берестовського замінив Микола Цімох. Теж капітан. Родом, як і я, з Житомирщини, на 10 років старший за мене.
Після мого останнього‚ 1988 року‚ звільнення я не шукав своїх кривдників. У інтернеті 2009 року знайшов про М. Цімоха: „Полковник юстиції. Боровся з організованою злочинністю, з корупцією. Має за це від СРСР орден „Знак пошани“.
Десь у середині квітня 1973 року М. Цімох сказав мені: „Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіятричну експертизу”. Отоді я по-справжньому злякався. Я знав, що це означає: запроторять тебе у психіятричну лікарню і ти у 24 роки станеш людиноподібним створінням. Це здалося мені страшнішим смерти. І я почав поступатися. А все ж таки влітку 1973 року мене повезли на психіятричну експертизу, яку провела Наталка Винарська. Я там пробув 18 діб. Лікарці, мабуть, не давали вказівки робити мене психічнохворим, то вона й не старалася. Поставилася до мене загалом доброзичливо і зробила висновок, що я осудний.
Улітку 1976 року мене етапували з Мордовії до Києва в слідчий ізолятор. Запропонували покаятися в пресі – і мене достроково звільнять. Але я 20 серпня написав заяву, що під час слідства і суду визнав себе винним під психіятричним шантажем. Мене повернули в Мордовію. Звільняючи 5 березня 1977 року, наклали адміністративний нагляд, за яким я не мав права виїздити за межі району, мусив бути вдома щоночі й щотижня їздив у міліцію на підписку. Це тривало до 8 лютого 1979 року‚ коли Радомишльський суд виніс мені новий вирок: три роки криміналу за „опір міліції“. Ніби я відірвав міліціонерові два ґудзики від цивільного плаща‚ чого насправді не було.
9 червня 1981 року в кримінальний табір під Коростенем приїхав слідчий Управління КҐБ Житомирської области майор Леонід Чайковський‚ який заявив мені: „Вирішено порушити проти вас нову кримінальну справу“. Я здогадався: моє ім’я з’явилося під документами Української Гельсінкської Групи. Л. Чайковський привіз мене в Житомирську тюрму і здав у камеру смертників. Вмуровані в долівку залізні нари, потрійні двері, ланцюг для приковування смертника, у коридорі – пси. Коли я через кілька днів подякував Л. Чайковському за цікаву екскурсію, він удавано здивувався і відбрехався: „То в них, може, не було вільної камери“.
За кілька днів я мав з Л. Чайковським принципову розмову. Він запропонував мені написати покаянну заяву до обласної газети. Я вибрав 10 років ув’язнення, п’ять років заслання та „почесний титул” особливо небезпечного рецидивіста.
1995 року я почув, що в Житомирі помер начальник обласного управління Служби Безпеки України полковник Іван Юдін і на його місце мають призначити Л. Чайковського. Я написав листа голові СБУ: кого ви призначаєте? Та він же боровся проти незалежности України. Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Л. Чайковський тодішніх законів не порушував. Та порушував! Пишу Президентові Леонідові Кучмі: таких не можна допускати до охорони нової держави, проти якої вони боролися. Відповідь прийшла знову з СБУ, але вже не така чемна. Л. Чайковський відбув на цій посаді три роки і вийшов на пенсію.