Коли говоримо про спроби заборони української мови, зазвичай згадуємо про таємний циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року та (також таємний) указ Царя Олександра II — так званий Емський‚ від 18 травня 1876 року.
Сьогодні ж наші мовознавці підрахували, що від нещасного „воссоєдінєнія“ 1654 року до 1991 року таких заборон було понад 200. Вони були таємні й відкриті, брутальні чи закамуфльовані, зневажливі або висміюючі — але всі до одного ворожі й підступні.
З огляду на деякі недружні кроки щодо України, які мали місце у варшавському Сеймі 2016 року в упередженій оцінці подій на Волині 1943-1945 років, я хотів би зупинитися на одному маловідомому факті. А саме: окремі польські шляхтичі — в той час, коли їхня земля перебувала (після Третього поділу Польщі) під протекторатом Австро-Угорщини, Прусії й Росії, — пробували не налагоджувати стосунки з такими ж підлеглими українцями, а знеславлювати й ліквідувати українську мову під виглядом заміни кирилиці на латиницю.
У мовному питанні доволі аґресивну лінію вели якраз не господарі країни — австрійці, а підлеглі їм поляки.
Після „Весни народів“ 1848 року поляки почали чинити заходи щодо відновлення державности своєї нації. Але вони хотіли її відновити знову як імперію, де українцям відводилася роля підлеглих „хлопів“. 1859 року губернатором Галичини став поляк Аґенор Голуховський. Його адміністрація порушила брутально-образливу щодо українців проблему, ніби українська мова — це малозрозумілий діялект, який слід поступово наближати до польської мови; і важливим кроком на цьому шляху була б заміна кириличного алфавіту латинським. Були хитро вигадані „вагомі арґументи“: наче кириличний алфавіт української мови — це сприятливий ґрунт для поширення в Австро-Угорщині москвофільства і русофільства, сепаратизму українців тощо.
Австрійський уряд на якийсь час повірив новій польській інтризі проти українців і навіть створив спеціяльну комісію для вивчення цього питання — під головуванням губернатора А. Голуховського. Якби не рішучі протести українських греко-католицьких священиків, то проєкт, спрямований на знищення української мови, міг би бути ухвалений. Адже комісія навіть ввела кілька незнаних ані в українській, ані в церковнослов’янській мовах літер — і ця абетка мала служити народній мові.
Проти такого свавілля урядовців супроти української мови і нашого тисячолітнього алфавіту піднесли свій голос український греко-католицький Митрополит Григорій Яхимович, Єпископ Спиридон Литвинович, майже весь священичий церковний клір. Поляки тут же звинуватили провід Української Греко-Католицької Церкви в націоналізмі, москвофільстві й усіх інших гріхах.
Надзвичайно енерґійну позицію в цьому питанні зайняв голова Церкви Митрополит Г. Яхимович. Він написав листа безпосередньо до австрійського імператора з протестом проти абеткової провокації й проти фальшивих звинувачень українського священицтва та інтеліґенції в москвофільстві й нелояльності до австро-угорської влади. 23 вересня 1860 року митрополит написав другу петицію до цісаря, в якій остеріг, що коли українцям нав’яжуть латинку, він відмовиться в такій ситуації прийняти управління митрополією. Він змалював перед цісарем наслідки, які може мати „алфавітна війна“ не тільки для багатомільйонної української громади в Австро-Угорщині, а й для всієї держави.
Митрополит Г. Яхимович поставив цісареві п’ять таких вимог щодо мови:
1. відмовитися від проєкту запровадження латинки і дозволити безперешкодний розвиток української народної мови, без накинених обмежень і поправок;
2. ввести українську народну мову як урядову в народних школах, де більшість становлять учні українського походження;
3. ввести в середніх школах викладання української мови;
4. дозволити українцям використовувати рідну мову в адміністрації, трибуналах, громадських місцях;
5. урядовці мають знати українську мову, якщо вони претендують на посади в місцях українських поселень.
Петиції Митрополита Г. Яхимовича і хвиля протестів кліриків, учителів зробили свою справу: уряд Австро-Угорщини припинив заходи щодо насильницької латинізації українського алфавіту, а через шість місяців після подання петиції Г. Яхимовича дав свободу українській мові, зобов’язуючись фінансувати друкування україномовних книжок кирилицею. Цим уряд посоромив поляків, які, будучи самі пригнічені, домагалися ще більшого гніту проти українців.
Паралельно з боротьбою за права рідної мови під австро-угорською займанщиною греко-католицьке священиче середовище створило відповідні передумови і для літературної творчости. У недільних і середніх школах, опіку над якими взяла на себе Церква, навчалися майбутні поети, прозаїки, публіцисти — адже любов до красного письменства зринає ще в дитячому віці та випливає часто із знання й любови до рідної мови.
Нову українську літературу в Галичині в першій половині XIX ст. започатковували молоді греко-католицькі священики — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Ще в стінах Львівської духовної семінарії вони заприсягнулися завжди і скрізь розмовляти українською мовою. За це їхні польськомовні товариші прозвали їх „Руською трійцею“; але студентам так сподобалося це прізвисько, що вони вирішили організувати гурток української творчої молоді під цією назвою — „Руська трійця“ (1832). Головою гуртка став М. Шашкевич. Він започаткував альбом, до якого кожен член гуртка повинен був вписати власного вірша або якийсь образний вислів. Почав сам М. Шашкевич словами народної пісні: „Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде“.
З записів до таких альбомів зродилися рукописні поетичні збірки-альманахи („Син Руси“, „Зоря“), в яких члени літературного гуртка висловлювали любов до рідного народу, оспівували рідну природу, закликали слов’янські народи до єдности. Члени Шашкевичевого гуртка видали друком альманах „Русалка Дністровая“ в Будапешті (1837). Цензура довго не дозволяла поширювати цей альманах у Галичині; лише з настанням „Весни народів“ 1848 року читачі змогли одержати наклад книжки, яка понад 10 років перебувала під арештом. Вихід у світ альманаху „Русалка Дністровая“ свідчив, що в літературі Наддніпрянської й західної України процеси зростання національної свідомости розвивалися паралельно.
Особливо відчутною була роля Греко-Католицької Церкви в розвитку народної обрядової й побутової культури. Народна творчість невіддільна від церковних свят. В обрядах виражалися найкращі риси народної культури й побуту. В умовах співіснування латинського й українсько-візантійського обрядів останній був постійно загрожений від першого, тому що латинський католицький обряд сповідували панівні нації Австро-Угорщини, передусім австрійці й угорці, тоді як східного обряду дотримувалися найзнедоленіші національні громади українців та румунів.
Тиск на східний обряд був постійний — у прямих і прихованих формах. Адже на релігійній мапі Европи смуга від Балтії до Чорного моря — це давнє пограниччя між православ’ям і католицизмом, між візантійським та латинським обрядами. І не випадково саме в цій смузі наприкінці XVI ст. визріла компромісна ідея унії двох гілок єдиної християнської релігії, — але унії на відтинках лише головних християнських догматів, церковного управління й церковних структур. На відтинку ж обрядів лінія розподілу залишилася дуже чіткою, точно реґляментованою канонічним правом і традиціями церков. Ця лінія розподілу зафіксована в 33-ох статтях Берестейського собору від 8 жовтня 1596 року.
Проте скласти договірні статті та їх урочисто проголосити набагато легше, ніж домогтися їхнього виконання. Латинська сторона постійно спонукала якщо не повністю змінити, то хоча б доповнити східну українсько-візантійську обрядовість греко-католиків тими чи іншими латинськими елементами, наприклад, при відправленні Божественної Літургії (головної служби у православних, греко-католиків і римо-католиків), у церемоніях відзначення християнських свят тощо. Ці втручання подекуди мали успіх (зокрема, у Божественну Літургію греко-католиків в окремих парафіях були введені дзвіночки, читані служби, причащання прісним хлібом), але на загал вони викликали великі хвилювання й непорозуміння.
Провід УГКЦ й особливо києво-галицькі греко-католицькі митрополити завжди виступали проти будь-якого змішування українсько-візантійського та латинського обрядів. Ватикан також завжди офіційно був на українському боці, виступав проти нав’язування уніятам латинства.
Але Рим від України далеко, а Польща з її постійним тиском на греко-католиків — поряд. Як апеляціями до Риму, так і особливо щоденною боротьбою за чистоту східного обряду по всій галицькій митрополії українці зміцнили, розвинули і збагатили власний церковний обряд. XIX ст. дало яскраві приклади виявів краси й різноманітности народно-звичаєвої церковної культури на західніх землях України. У своїй основі церковні свята, обряди, церемонії українських греко-католиків дуже подібні до православних свят українців Наддніпрянщини.
Відстоювання греко-католиками українських церковних свят і традицій гідне подиву щодо непоступливости й скрупульозности. Живучи віками в римо-католицькому оточенні, вони без спротиву не поступалися й найменшим національно-церковним звичаєм, і завжди виходили переможцями. У цьому зв’язку цілковито безпідставні оскарження й нарікання деяких православних на адресу греко-католиків, що останні нібито зрадили православну віру. Навпаки, є багато прикладів того, що греко-католики пильно зберегли суть східного обряду, не ввели у свої святці жодного латинського свята, тоді як православним українцям на сході нав’язали багато московських православних свят за рахунок уневажнення українських.
Щоденна загальноукраїнська
газета „День“‚
17 листопада 2016 року
Дмитро Степовик – доктор філософії, доктор мистецвознавства, доктор теології, професор, академік Академії Наук вищої освіти України‚ Київ.