Комуністичний режим оголосив війну українцям задовго до початку 1930-их років, оскільки народ не згоджувався з тими методами, якими насаджувалась радянська влада. Починаючи з березня 1931 року, на території нашого міста, яке тоді звалось Зінов’євськ, та у селах тодішнього Великовисківського району, почали з’являтися листівки, які налякали й роздратували тодішню владу. Викачування хліба в українських селах тільки розпочиналась (весною, а не восени, після жнив), народний гнів зрів і його треба було за всяку ціну притлумити. Шість листівок було знайдено на станції Шостаківка, ще кілька біля залізничного двірця у Зінов’євську. Одна з них, дуже потріпана і ледве-ледве розбірлива, зберігається у справі арештованих, на яких впала підозра у розповсюдженні цієї контрреволюції.
На звичайному листкові з учнівського зошита простим олівцем друкованими буквами написано: „Відгукніться на цей наш заклик! Ми об’являємо войну, бо ми не можем дивиться на жидовського кровопійця, вони вже послідню кров виссали з мужика, вже від мужика послідній кусок хліба видерли, вони не бачуть, що нема хліба, нема нічого. Ні, вони ще заготовлять хотять, щоб мужик з голоду пропав. Ні, не дождетесь. Братство українського народу, якнайкраще готуйтесь до війни, хто з чим імеєт, бо буде дуже плохо, як будете мовчать, хутко готуйтесь до війни, бо ми вже озброєні, готові, ми стоїмо на оборону селян. Штаб м. Київ“ (ортографію збережено). Угорі на листочку стоїть відтиск друкованими літерами синім чорнилом: „Братство українського народу“.
Державне політичне управління (попередник НКВД) у цій справі арештувало сімох українців, мешканців сіл Лелеківка та Плетений Ташлик: Тихона Чепілка, Матвія Чепілка, Михайла Кобця, Василя Шарпара, Григорія Рибалка, Івана Буравченка, Івана Колота. Звісно, вони навряд чи мали зброю та штаб у Києві. Очевидно, вони просто сподівались, що та несправедливість, яку чинила з народом влада, має викликати гнів і організований спротив. Але чекісти реагували миттєво, не гребували будь-якими засобами і знищували опір у зародку.
Наруга над українським селянством не могла залишати байдужими освічених вихідців з нього. Українську інтеліґенцію викошували справою Спілки Визволення України. А ось аґрономи, які працювали при машиново-тракторних станціях (МТС), різних галузевих інституціях, могли становити потенційну загрозу, бо часто бували у селах, добре бачили, що там робиться, і як професіонали не були зацікавлені у знищенні сільського господарства.
Навряд чи вони були готові підняти незадоволення народних мас проти влади і створити буржуазну українську республіку, як це трактував слідчий в Одесі Харліп. Всього у цій справі було арештовано 35 осіб. Арешти відбувалися наприкінці 1932 і навесні 1933 року.
Аґроном Добровеличківської МТС Михайло Кушніренко свідчив: „Останні роки дуже розчарований заходами Радвлади і важким матеріяльним становищем“. Аґроном Знам’янського району Григорій Логвин: „Політику колективізації і ліквідації куркульства, як кляси, розділяв. Але на початку 1932 року у мене з’явились сумніви, викликані труднощами хлібозаготовок і проведення весняно-польової кампанії“. Аґроном-пляновик Зінов’євського районного земельного відділу Михайло Давискиба: „Колгоспна система себе не виправдала, у колгоспах немає грамотних кадрів“. Аґроном Трепівської МТС Степан Райкович: „Заходи Радвлади вели до розвалу сільського господарства“. Член правління артілі „Нове життя“ Антон Заболотний: „Хлібозаготовка привела до того, що селяни мали віддати державі свій останній хліб“. Член правління радгоспу „8 березня“ Григорій Цирфа: „Почуття націоналізму справді захопило мене сильно“. Останнє речення швидше зформулював сам слідчий, який націоналізмом називав співчуття арештованих до селян-хліборобів.
Провідником цієї антидержавної групи нібито був Іван Конфедерат, референт із питань сільського господарства Зінов’євського міського плянового комітету та ще якийсь Григорій Іщенко, який закликав весною 1933 бути готовими іти в ліс, радив закуповувати мисливські рушниці і висловлював сподівання, що селяни масово підтримають такий почин. Цих двох та ще М. Кушніренка й аґронома Новоукраїнського району Олександра Жученка розстріляли, інші отримали від 10 до трьох років концтаборів.
У квітні 1933 року у нашому місті були арештовані слухач авіошколи Василь Молчанов та восьмеро командирів підрозділів кавалерійських полків. Кавалерійська школа, що діяла у місті ще із царських часів, була добре відомою, вона виховала багато червоних командирів та старшин Армії УНР. Командири-кавалеристи не могли не бачити того духовного й фізичного занепаду, який спричиняв Голодомор у місті, й серед їхніх підопічних. Григорій Косяков: „Боєць не має духу, нема підйому, зацікавлености, люди обезсилені страшним недоїданням і надмірною рабською працею“.
Саму кавалерійську школу влада ліквідувала у 1930 році. Мабуть, не без того, що боялася організованого спротиву військових. Його, як відомо, не сталося. Але селяни, доведені до відчаю, таки протестували. 23 лютого 1932 року, у день, який довгі роки відзначали як свято Радянської армії, розгнівані мешканці села Казанка (нині – Миколаївська область) вдерлись до канцелярії місцевого колгоспу ім. Петровського. Поздирали плякати, побили лямпи, розігнали членів правління, які там перебували, перед головою колгоспу Івановим поставили вимогу: „Голодуємо, дайте хліба!“. Потрусивши голову, попрямували до колгоспного свинарника, де самоуправно (як сказано у справі) закололи колгоспного кабана, іншому зламали ногу.
Через кілька днів бунт повторився. Група селян зірвала двері колгоспних комор і люди розібрали 150 пудів картоплі та 25 пудів проса. Голові колгоспу, який намагався їм перешкодити, заявили: „Відмовся від головування, бо гірше буде! Ми голодні, а ти комуну будуєш? Виконуєш їхні пляни хлібозаготівлі?“. Мабуть, слова не допомогли, тому в хід пішла сила. Коли ж на місце прибув міліціонер Сіреньков для проведення дізнання, йому від розгніваних селян довелося втікати на коні, але догнали і добре натовкли.
Селяни вимагали: „Дайте хліба, бо діти помруть з голоду, а не дасте, то силою прийдеться взять!“. Звісно, ніхто не збирався їм нічого давати, не для того комуністи проводили хлібозаготівлі. Тож наступного дня велика група селян, 400-500 осіб, попрямувала громити елеватор „Союзхліба“. Охорону розігнали і розібрали 300 пудів кукурудзи, також забрали з млина сім пудів борошна та п’ять пудів зерна. Натовп вдалося розігнати тільки тоді, коли з Кривого Рогу прибув кінний загін міліції. Заводіями були Петро Гудзь, Михайло Пашня, Пантелій Шевчук, Іван Шевчук, Степанида Пушкова, Олександер Задорожний, Гнат Задорожний, Ларіон Ярема, Андрій Діденко та ще десятки активніших селян. Коли провідників цього бунту заарештували, люди вимагали від голови сільської ради Степана Кузьменка, аби арештованих випустили, погрожували: „Ви червоні бандити, вам усім прийде кінець!“.
Тим часом творив осередки організованого спротиву, мабуть, останній отаман нашого краю Сергій Клепач. Однодумців він знайшов у селах Гурівці, Благодатному, Варварівці, на рудниках Кривого Рогу, навіть на території нинішньої Донеччини, але збройної потуги, звісно, не було. У травні 1933 року розстріляли С. Клепача та кількох його побратимів, ще майже 50 відправили у табори.
Голодом вбивали споконвічні народні традиції вітальности, щирости, гостинности, взаємопідтримки. Українці як могли противились цьому. І кожен вчинок людяності у тих умовах – це, по суті, маленький героїзм. Кількох селян села Гарманівки Зінов’євського району арештували якраз за це. Дмитро Ружаненко у січні 1933 року відмовився везти валку хліба в районний центр (можна собі тільки уявити, як збирався той хліб і якою цінністю тієї зими він був для селян!). Я. Хлистун відмовився ремонтувати сані, щоб привезти газ для колгоспного трактора. Іван Гаманенко, виконавець Новоолександрівської сільської ради, відмовився арештовувати Архипа Коломійця, який не хотів сплачувати додатковий податок і чинив спротив активістам, що прийшли списувати його майно.
Секретар партійної організації з села Дмитрівки Петро Калина витратив 700 рублів на самопостачання (як вказано у справі) односельців. Голова колгоспу з цього ж села Олекса Колесник не вживав належних заходів до ефективного проведення хлібозаготівель, за що отримав 10 років таборів. Як і голова колгоспу села Лелеківка Петро Зборовський, який „саботував плян хлібоздачі“.
Це – тільки невеликий зріз матеріялів, де прослідковується спротив українського селянства, організованому владою Голодоморові. Очевидно, детальне дослідження цієї теми ще попереду. Справи репресованих, передані Службою Безпеки України в Державний архів, опрацьовані науковою редакцією книги „Реабілітовані історією. Кіровоградська область“. Справ же розкуркулених, які зберігаються у поліційному архіві, ще по-справжньому не торкалася рука дослідника. Ця робота мала розпочатися ще кілька років тому, але тодішня влада проєкт закрила.
Кропивницький, Кіровоградська область