За чверть віку відновленої державної незалежности України змінилося майже 20 урядів‚ і кожен обіцяв негайно взятися за порятунок українського села. Ухвалювалися спеціяльні концепції‚ програми‚ закони‚ на папері все виглядало гарно‚ а насправді життя селян дедалі погіршувалося. Досить сказати‚ що за останні 15 років з мапи України просто зникли 350 сіл‚ перестали існувати. А загалом за роки незалежности Україна назавжди втратила майже 500 сіл. З 2.5 млн. людей‚ зайнятих у сільськогосподарському виробництві‚ залишилося 500 тис.
Після Революції Гідности влада нібито вже практично обернулася лицем до села. У 2015 році відбулася фіскальна децентралізація‚ тобто місцева влада одержала значні повноваження‚ зокрема – право розпоряджатися фінансовими ресурсами‚ виходячи з інтересів громад. Однак‚ щоб скористатися цими перевагами‚ селам‚ згідно з реформою‚ належить об’єднуватися у великі територіяльні громади. Цей процес годі назвати успішним. Річ у тому‚ що мешканці малих сіл бояться‚ і не без підстав‚ що після об’єднання вони позбудуться своїх малокомплектних шкіл‚ фельдшерсько-акушерських пунктів‚ за кожною довідкою треба буде їхати у сусіднє село тощо. Отже‚ все залишається по-старому – низький рівень доходу‚ погані побутові умови‚ бездоріжжя‚ безробіття‚ відсутність інфраструктури‚ зменшення народжуваности‚ збільшення смертности.
Головна проблема – у хибному характері розвитку сільської економіки‚ коли всі державні зусилля спрямовуються на сприяння великим аґро-промисловим комплексам. Тобто йдеться про збільшення доходів від сільськогосподарської діяльности‚ але ж це не доходи селян‚ а лише вузького кола аґровиробників. Вони справді стають все заможнішми‚ тим же часом життя селян не поліпшується‚ село не розвивається. Село – це не тонни зерна з гектара‚ а люди‚ переважно старшого віку‚ молодь‚ котра‚ не маючи стимулів для самореалізації‚ втікає в міста.
Держава повинна активно підтримувати дрібне сільське підприємництво‚ невеликі фармерські господарства. Покищо їхня частка в аґропродукції становить менше ніж 10 відс. Більшість фармерів‚ не маючи змоги вести власну працю‚ здають землю в оренду великим компаніям.
Ці неґативні явища стосуються більшости реґіонів України‚ котрі мають сільськогосподарський тип економіки. У сільській місцевості проживає понад 13 млн. українців‚ тобто майже третина населення країни. З цього й випливає значення розвитку села. Буде врятоване воно – буде врятована Україна. Бо йдеться не просто про селянство‚ а про село як колиску української національної культури‚ джерело наших народних і релігійних традицій.
Село посідає особливе місце в самосвідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість громадян країни, – нехай навіть у другому-третьому поколінні, вихідці з села. Не випадково троє з п’яти президентів України виросли в селах‚ як і тисячі найвідоміших діячів культури й політики. Село завжди було головною опорою нашої національної самобутности й ґрунтом опору будь-яким зазіханням іззовні. Власне, воно ще й досі залишається головним форпостом захисту української мови. Навіть на Донбасі й Харківщині за 20 кілометрів від міст розмовляють нехай і пересипаною русизмами, але таки своєю рідною українською мовою.
Отож українське село мусить дочекатися від влади не лише господарсько-економічної уваги‚ але й щирої любови.