19 травня, 2016

Світлій пам’яті „філософа синтези“

Д-р Микола Шлемкевич

В марній гонитві за новинками з політичного життя ми пропустили дату‚ котра може нас вельми доречно спонукати до глибшого замислювання над суспільними процесами в Україні і допомогти виразніше побачити зв’язок між різними періодами українського державотворення. А разом з цим – зрозуміти‚ в чому саме полягали його переваги і недоліки.

П’ятдесят літ тому помер у Ню-Джерзі визначний український філософ‚ культуролог‚ етнопсихолог‚ політичний аналітик і публіцист Микола Шлемкевич (1894-1966). Наша „Свобода“ має особливі підстави гордитися цим іменем: вчений високо цінував газету‚ її ролю у громаді і був протягом кількох десятків років нашим активним автором.

Наукова спадщина М. Шлемкевича невелика за обсягом‚ але це той випадок‚ коли‚ як говориться‚ словам тісно‚ а думкам – просторо. Це тим важливіше‚ що головною темою дослідника були традиційні культурно-духовні цінності українського народу‚ котрі в новітній історії нації вимагали від неї передумування і переосмислення‚ вимагали того‚ що для неї виявлялося найтяжчим‚ найпроблемнішим – органічного‚ життєздатного поєднання підставових українських ідей. Миколу Шлемкевича так і називали – філософ синтези.

Це і є тією заслугою‚ котра ставить нашого діяспорного любомудра в ряд найпередовіших мислителів України ХХ ст.

Світогляд М. Шлемкевича формувався в умовах Першої світової війни‚ розпаду Російської імперії і Української революції. У 1915 році він‚ тоді студент Віденського університету‚ повернувся до рідного Львова і негайно‚ як національно свідомий юнак‚ був зарештований російськими окупантами й вивезений в Сибір. Звільнений революцією‚ нарикінці 1917 року дістався до Києва. Працював у редакції „Робітничої газети“‚ вчителюав в українських сільських школах.

У 1919 році знову повернувся до Відня‚ до навчання. Відтак студіював у Парижі‚ в Сорбонні. Темою успішно захищеної докторської дисертації були сутність і стан світової філософської думки на межі ХІХ і ХХ ст. Легко міг залишитися в науці‚ проте пішов за покликом серця – в гущу українського національного життя Галичини‚ котре у міжвоєнне 20-річчя переживало величезне піднесення.

Бачимо М. Шлемкевича серед засновників Фронту національної єдности‚ серед співредакторів журналу „Перемога“‚ серед авторів „Українських Вістей“ і „Батьківщини“. В роки війни він – головний редактор „Українського Видавництва“ у Кракові і співробітник львівського місячника „Наші Дні“.

Не менш активним і не менш спрямованим на найгострішу українську національну проблематику М. Шлемкевич був і на еміґрації – в Німеччині‚ а від 1949 року – у США. Хто цікавиться історією української діяспори в Америці‚ той не міг не пережити щирого зхоплення змістом і формою журналу „Листи до Приятелів“‚ засновником і головним редактором якого був М. Шлемкевич.

Все‚ що він думав-передумував‚ що висловив у працях „Загублена українська людина“‚ „Галичанство“‚ „Верхи життя і творчости“‚ має прямий стосунок до нашого часу і наших сьогоднішніх українських проблем.

В моїх руках – одна з найцінніших книжок М. Шлемкевича – „Українська синтеза чи українська громадянська війна“‚ видана в Мюнхені 1946 року. Сьогодні‚ як і тоді‚ як і в давнішій нашій історії‚ зіштовхувалися три головні українські ідеї‚ опонуючи одна одній‚ – монархічна ідея князівської влади‚ не менш традиційне українське народовладдя і славнозвісна українська отаманщина. Все це практично виявилося в самоорганізації світового українства‚ що є у вищій мірі повчальним для нинішньої незалежної української держави.

Пропоную нашим читачам уривок з цієї праці – в такій мірі актуальної‚ наче написана вона сьогодні:

„…Знову доходимо до конечности поєднання в українській системі духу і держави трьох засад: свободи‚ зосередження і тяглости. Знову доходимо до ствердження конечности синтези трьох ідей – демократичної‚ провідницької і монархійної… І знову наша дедукція кінчається тривожним запитом у бік владної нині демократії: чи виконає вона історичне завдання‚ покладене на неї? Чи дозріє в її системі та бажана і конечна синтеза?

Наша демократія має здорові історичні вказівки. Виходячи в широке державно-політичне поле‚ чиста демократія шукала доповнень. Це глибокі проблеми душі і політики чільних постатей другої і третьої держави‚ Богдана Хмельницького і Симона Петлюри. Сьогодні українська справа виходить не із Січі чи з Центральної Ради в Україну‚ але у найширше поле світової політики. Чи прийме українська демократія‚ покликана сьогодні до верховодства в нашім світі‚ одвертою душею ті історичні вказівки і‚ додумавши думки Хмельницького і Петлюри‚ здійснить їх у житті?“.

Коментарі закриті.