Наступного дня В. Лісового зранку викликали на роботу в Інститут філософії, де його затримали і привезли додому на Дарницький бульвар і у присутності вагітної на останніх тижнях дружини Віри та її шестирічної доньки Мирослави вчинили обшук. В. Лісова народила сина Оксена 21 липня. Його батько повернувся через 11 років.
О. Лісовий, нині директор Малої Академії Наук‚ сказав про вчинок батька на відкритті меморіяльної виставки „Дорога Василя Лісового“ в Музеї шістдесятництва:
„Василь Лісовий був високоморальною людиною і високопрофесійним ученим, який зробив усі кроки, які, на його думку, повинна була зробити людина з високою мораллю і як учений, який присвятив себе філософії. Бо він присвятив себе насамперед тій науці, яка покликана говорити правду і докопуватися до суті. Я безмежно вдячний батькам моїм. Бо й мати моя брала участь у рішенні батька. Він зробив один маленький крок для утвердження демократії і свободи в цій країні, для свободи цієї країни, для її появи як держави, і це набагато цінніше для мене і для моїх дітей, ніж будь-які інші матеріяльні блага, які міг би залишити батько“.
Ось що розповіла В. Лісова:
„З Українського науково-дослідного інституту педагогіки мені переказали, щоб я прийшла і подала заяву на звільнення за власним бажанням. Тоді Тамара Цвелих, завідувачка відділу естетичного виховання, де я працювала, прислала до мене ляборантку, яка переказала: „Ні в якому разі не подавайте заяву за власним бажанням! Вони не мають права вас звільняти, бо ви в декретній відпустці“.
І все ж таки її через рік звільнили. Далі – ціла вервечка безробіття і звільнень.
Коли її викликали в Управління КҐБ, брала сина за руку. „Оксен там сідав і малював, а зі мною розмовляли. Без досвіду, без знань законів. Я могла б просто не йти з дитиною на ті допити. Але я людина законослухняна, викликають‚ то я йшла. Говорила, як мені підказувало моє сумління. Я завжди була стримана і намагалась цим людям казати правду. Спокійно, стримано говорила правду. Справу вів майор Караванов, жорстокий зі мною, грубо розмовляв російською мовою і навіть погрожував. Я пригадала погрози Караванова, коли ми 1986 року повернулись із заслання і мене продовжували викликати на всякі безпідставні допити. Розмову протоколювали, слідчий розмовляв гарною українською мовою. Казали, що він зі Львова. Високий, вродливий чоловік середнього віку – я забула його прізвище, на жаль. То я тоді сказала йому: „За те, що ви зробили з Василем Стусом, – ще відповідати будете“.
Ті „хлопці з КҐБ“, як казав Василь Стус, почали до мене активно присікуватись, коли я після першої половини відбуття кари Василем почала писати на його захист. Писала багато спочатку в наші органи, а коли побачила трафаретні відписки, то написала комуністам Франції, бо якраз Таня Житникова зверталася щодо свого чоловіка Леоніда Плюща. І комуністам Канади, і в „Міжнародну амнестію“, і в Міжнародну організацію захисту прав людини писала листи. Відповідь одержала тільки від Жоржа Марше. Там було сказано, що Французька компартія є небайдужою до ситуації в СРСР, але в даному конкретному випадку не може допомогти.
Після цього вони почали дуже аґресивно до мене ставиться, зокрема, через своїх кураторів. Було їх у мене три. Перший був – на жаль, я не можу зараз його прізвище пригадати – підполковник, старшого віку, спокійний, стриманий. Він мав звичку десь на дорозі мене зустріти біля моєї роботи перед самим Новим роком. А то десь перед самим днем народження моєї дитини, так, щоб несподівано зіпсувати нам якесь свято. Але незабаром поставили другого. З різко протилежною поведінкою. Це був знаменитий Кірічек Валерій. У нашому колі ходили чутки, що це був спеціяліст з організації кримінальних справ, зокрема Вадима Смогителя, Миколи Горбаля, Саші Фельдмана, який, між іншим, Василів лист у Москву передавав.
Цей Кірічек був дуже жорстокий зі мною. У цей час (у жовтні 1976 року) я влаштувалася в один науково-дослідний інститут, що був філіялом московського. Я була надомницею: друкувала, редаґувала, робила все, що їм треба. Мене оформляли на тимчасові терміни. А в перервах я мала можливість поїхати в село за продуктами. Він пішов на моє місце праці і в присутності начальника відділу кадрів та заступника директора розмовляв зі мною дуже грубо. Начальник відділу кадрів, колишній військовий, коли почув, що тут у нього працює якась така непевна людина, то був просто сам не свій. З роботи мене звільнили. Це було 5 лютого 1977 року. Я ходила з двома своїми дітьми, то за нами час від часу ходили хлопці з фотоапаратом, щоб діти це бачили“.
КҐБ присвоїв В. Лісовій кличку „Тиха“. Коли В. Лісовий після семи років ув’язнення вийшов на заслання, дружина влітку 1981 року зібрала дітей і поїхала до нього в Бурятію. Приїхала в село Нова Брянь вранці і довідалася, що В. Лісового заарештували вночі, дали ще один рік криміналу. Його позбавили роботи і волі за протест проти введення військ СРСР в Афганістан. Наступного літа сім’я „возз’єдналася“ в селі Ілька і провела там три роки.