21 листопада Україна відзначила День Гідности і Свободи. Це гарне‚ заслужене свято всього національно свідомого українства припало на понеділок‚ але вже від неділі на столичний Майдан Незалежности приходили люди‚ клали квіти до меморіяльних плит полеглих героїв Небесної Сотні‚ запалювали свічечки Вічної Пам’яті. І ця пам’ять не потребувала жодної казенної офіційщини – власною волею народ піднімався на святий опір неправді і сваволі‚ власним болем і жалем тепер вшановував жертв цього опору.
До того ж‚ у ці дні‚ 21 і 22 листопада‚ збігалися дві річниці незабутніх‚ воістину доленосних всенародних повстань – 12-річчя Помаранчевої Революції 2004 року і 3-річчя початку Революції Гідности 2013-2014 років.
Виступаючи 21 листопада в київському палаці „Україна“ з нагоди Дня Гідности і Свободи‚ Президент Петро Порошенко сказав‚ що пореволюційній владі вдалося за три роки демократизувати політичну систему країни‚ провести чесні‚ позбавлені фальсифікацій президентські‚ парляментські і місцеві вибори‚ великою мірою наблизити Україну до Европи‚ „а це означає‚ що пляни й вимоги Евромайдану втілюються в життя“.
„У цей четвер я вирушаю до Брюселю на саміт „Україна-Европейський Союз“. Наголошую‚ що наша країна виконала 144 пункти Пляну дій з візової лібералізації‚ чим довела всьому світові нашу спроможність впроваджувати евро-орієнтовані реформи будь-якого рівня складности“‚ – ствердив П. Порошенко.
Ніхто не в змозі заперечити‚ що від вогненних днів зими 2013-2014 років‚ від моменту повалення антиукраїнського режиму „реґіоналів“ Україна разючим чином змінилася. Передусім – і це найбільше досягнення Революції Гідности – зміни сталися в людях‚ в їхній ментальності‚ світорозумінні‚ у відчутті спільної долі і спільної відповідальности за майбутнє країни і наступних поколінь українців.
„Три роки живемо в новій Україні‚ – пише директор київського Інституту ґльобальних стратегій Вадим Карасьов. – Люди перестали кланятися чиновникам‚ ментам і прокурорам… Там‚ де Майдан зазнав поразки‚ отримали Донецьку і Луганську „народні республіки“. В анексованому Криму і на окупованому Донбасі відзначають „майські“ і „октябрські“ свята‚ піонери прославляють царя-Леніна-Путіна‚ а їхня Церква готується до канонізації терориста „Мотороли“. Подібне середньовіччя чекало й на нас…“.
„Ми не дали вкрасти у нас дім‚ право самостійно в ньому вирішувати‚ як нам жити. Заради цього права я виходила на Майдан і вийду знову‚ як виникне потреба“‚ – говорить співачка Руслана‚ одна з найвідоміших учасників Революції Гідности.
„Якщо щось історично має відбутися‚ виконавці завжди знайдуться‚ – впевнений Олесь Доній‚ один з керівників студентської „Революції на ґраніті“ 1990 року. – Евромайдану не могло не бути‚ бо свобода і гідність для певної частини українців важать більше‚ ніж життя“.
Узагальнений позитив – очима громадського діяча і економічного експерта Валерія Пекара:
„Які досягнення в країні за три роки після Майдану?
1. Найголовніше — в Україні з’явилося громадянське суспільство. Цього не було до Майдану, коли громадянська активність була прероґативою небагатьох. Сьогодні ситуація інша, це справа мільйонів, і це запорука незворотности змін.
2. У країни з’явилася армія. Не можна вважати незалежною країну без армії. Армія сильна, зла, здатна зупинити аґресора. Армія, створена фактично з нічого силами добровольців, волонтерів, призовників та офіцерів.
3. Російсько-українська війна ознаменувала остаточний розрив з імперією. Нарешті ми маємо свій власний шлях, не прив’язаний до їхнього. А значить, ми розпрощалися зі статусом пост-колонії.
4. Україна з’явилася на мапі світу. Досі вона начебто була, а начебто ні. Якесь дивне створіння, незрозуміле світові, відпала частина Росії, „неочікувана нація”, за висловом Ендрю Вілсона. Тепер зрозуміло, що це окрема велика країна з власним баченням світу.
5. Угода про асоціяцію з ЕС. Не думайте, що це так просто. Це контракт, який ми підписали і тепер мусимо виконувати, хочеться чи ні. А наші зобов’язання за цим контрактом — це реформи. Ми зриваємо терміни, але вони з нас те все витиснуть, бо ретельно ставляться до контрактів“.
Разом з тим є очевидним‚ що трьох років виявилося замало для докорінного переродження державної системи і підставових суспільних інституцій. Економічна ситуація залишається тяжкою‚ олігархія не поступилася перед середнім і малим підприємництвом‚ судова система дотепер не реформована‚ правда і справедливість не захищені в такій мірі‚ як цього вимагав Евромайдан.
Тому загальна картина – біло-чорна‚ оцінки пореволюційних успіхів і недоліків дуже різні – від схвальних аж до вкрай критичних. Найгостріший осуд спрямований проти бажання влади перебільшуати свої досягнення‚ створювати привабливі „фасадні“ картинки‚ за якими нерідко ховається протилежний зміст.
Публіцист Валентин Торба‚ колишній луганчанин‚ пише про це так: „Фасадність‚ яка стала символом нової влади‚ дратує суспільство. Можливо‚ тому‚ що ніяка ця влада не нова‚ бо ті‚ хті начебто прийшов з Майдану чи з АТО до парляменту‚ швидко виявилися інфікованими вірусами давно визначених правил поведінки. Слідувати цим правилам означає поступове‚ але впевнене збагачення. Фрази про „боротьбу з корупцією“ та „необхідність реформ“ перетворилися в елементи антуражу‚ за яким – суцільна темрява невизначености…“.
Ще категоричніше висловлюється авторитетний політичний експерт Костянтин Матвієнко: „…Ця влада – ракова пухлина. Вона максимально неефективна‚ неспроможна‚ некомпетентна‚ некваліфікована. Тому не може бути ніякого перезавантаження. Вона підлягає цілковитій заміні. Має бути позбавлена владних функцій з усіма її репресивними засобами. Насамперед – принципова люстрація. Можливо – конфіскація. Нова влада має бути принципово інша: електронне урядування‚ електронні референдуми‚ цифрові територіяльні громади…“.
Узагальнений неґатив‚ і теж п’ятичастинний‚ подає у своїй статті „Нинішня влада приречена“ відомий фахівець з політичної філософії Сергій Дацюк:
„…З чим ми зустрічаємо третій рік від початку Революції Гідности?
1. Реформи зупинено, реформістські спроби на місцях бльокуються в центрі, реформістські ініціятиви від громади саботуються владою.
2. Люстрація загальмована і її перспективи неясні.
3. Боротьба з корупцією неефективна, почасти фейкова.
4. Війна продовжується, „Мінські домовленості“ не працюють.
5. Олігархічний консенсус є основою нинішньої політики центральної влади, плата за кризу перекладається на простих громадян. Не маючи змоги засвідчити успіхи післяреволюційних змін, влада вдалася до широкомаштабної інформаційної війни проти громади та найбільших антивладних активістів в політиці. Головна увага засобів масової інформації в останні місяці перенесена з зупинки реформ‚ гальмування люстрації, саботажу боротьби з корупцією та провалу мирного процесу на Донбасі на процес народного незадоволення, яке влада заходилася каналізувати негідними засобами. В публічний простір потрапив плян „Шатун“, нібито розроблений в Росії для дестабілізації ситуації в Україні.
Фактично п’ять тез, що наведені вище, це і є дія української влади в інтересах Росії, де українська влада виступає провідником її імперських інтересів. Тобто саме ці п’ять тез є реалізований плян Путіна, а не сумнівний в своєму походженні плян „Шатун“. Можливо‚ плян „Шатун“ і був розроблений в Росії, але дуже ймовірно, що редаґувався він до потрібного українській владі вигляду вже в Україні. Цей плян дозволяє перекласти провину за провали влади на всіх, хто буде критикувати чи протестувати проти владного провалу перетворень в країні…“.
Крім цих неґативних оцінок і відгуків‚ не можна не помітити дедалі глибшої радикалізації багатьох суспільних прошарків‚ рухів і груп. Наприклад‚ того святково-сумного дня‚ 21 листопада‚ у Києві на „Марш гідности“ зібралися активісти так званого „Комітету революційних громадських організацій і партій“ – Добровольчого руху ОУН‚ „Чорного комітету“‚ Комітету визволення політв’язнів‚ „Правого сектора“‚ „Нового вогню“‚ „Київського віча“‚ „Громадського об’єднання „Луганці“‚ „Білого молота“‚ „Національного альянсу“‚ молодіжного крила Української Республіканської партії та УНСО.
Напередодні один з організаторів цього „маршу“‚ провідник Добровольчого руху ОУН Микола Коханівський написав у свїй сторінці на „Facebook“: „Якщо 21 листопада вийде нас 100 тисяч‚ режим впаде‚ і ми готові брати на себе відповідальність“.
Насправді реальність покищо інша: вийшло не 100 тис.‚ а тисяча. Для банальної сутички з правоохоронцями‚ для підпалювання шин цієї кількости вистачило‚ але не для третього Майдану.
Не допомогла радикалам навіть участь у цій протестній акції провідниці „Батьківщини“ Юлії Тимошенко. Певна річ‚ вона‚ як один з найдосвідченіших українських політиків‚ добре розуміє‚ що ниніншю ситуацію вже можна напружувати до тієї межі‚ коли позачергові вибори до Верховної Ради стануть неминучими. І „Батьківщина“ має шанси на створення чи не найбільшої депутатської фракції.
Але ж хіба всенародні революції стаються на чиєсь бажання чи замовлення? Єдиним „організатором“ нового Майдану може стати лише українська влада – у тому випадку‚ якщо зовсім втратить довіру до себе з боку суспільства. Не дай тільки‚ Боже‚ аби вона у тому випадку дурила себе ілюзією: мовляв‚ „реґіоналам“ не вдалося втримати кермо‚ а ми хитріші‚ нам вдасться.
Послухаймо міркування одного з активних майданівців‚ керівника громадської організації „Майдан Старосамбірщини“ Василя Курія:
„…21 листопада на Банкову і Грушевського вийшов не народ‚ вийшли ґастролери. Так‚ ми не мали досвіду довести Революцію до кінця. Нашою перемогою скористалися не ті. Але це не трагічно‚ бо ми вже знаємо‚ як діяти. Сотні тисяч людей дістали революційний досвід. Самоорганізація‚ самозабезпечення‚ коктейлі – все налагоджено. У будь-який момент‚ коли українці побачать‚ що влада переступає межу і посягає на честь і гідність нашого народу – буде клич і буде дія. Ми вміємо це робити“.
Але‚ люди добрі‚ – чи не мудріше буде для обидвох сторін‚ влади і суспільства‚ порозумітися? Дві революції за плечима! Скільки прекрасних людей загинуло на Майдані‚ на Донбасі! Порозумійтеся нарешті! В ім’я тієї України‚ якої ще не було‚ але про яку ми ніколи не перестанемо мріяти.