Усі, хто хоч раз доторкнувся до людини-феномену Святослава Караванського, запам’ятали й полюбили його. Бо не любити його було неможливо. І у кожного він свій. Розповім про мого С. Караванського. Розпочну з уривка його вірша „Моє ремесло“, який можна вважати програмним: „Кинути слово, щоб бомбою стало! Кинути слово, щоб душі трясло! Кинути слово, щоб всіх хвилювало! Кинути слово – моє ремесло!“.
Коли Альбера Камю, який багато мандрував світом і зупинявся в різних країнах, якось спитали, ким він себе вважає і де його батьківщина, письменник відповів: „Моя батьківщина – французька мова“. Те саме міг би сказати про себе і С. Караванський, який сам був і мовою, і Україною, чи він писав наведеного вірша 1956 року на березі сибірської річки Лєни, чи в таборах Мордовії, де розпочав роботу над „Словником рим української мови“, чи у Володимирському централі, де писав поезії та листи до своєї дружини Ніни Строкатої, чи у внутрішній тюрмі КҐБ у Києві, чи в американському Дентоні.
8 серпня 2004 року я несподівано отримала електронного листа від заочно відомого мені С. Караванського, про дисидентський чин якого я знала із книги В’ячеслава Чорновола „Лихо з розуму“. С. Караванський був для мене людиною-леґендою, далекою зіркою з-за океану. І раптом ця зірка до мене заговорила. Про те, що він має деякі твори січеславських авторів, мало відомі, і треба б їх оприлюднити для сучасного читача. Йшлося, зокрема, про поему Василя Чапленка „Їсько Ґава“, сатиру на махновщину.
Я тоді очолювала Дніпропетровську обласну організацію Спілки письменників і саме заснувала літературно-мистецький часопис „Січеслав“. Я одразу ж запропонувала С. Караванському вести мовну рубрику в журналі і він погодився. Протягом дев’яти років мовна рубрика „До зір крізь терна“ прикрашала наш часопис. Згодом С. Караванський став членом редколеґії „Січеслава“, пропаґував і поширював його за кордоном, друкував відгуки про наше видання.
Окрім мовної рубрики‚ ми подавали його прозу, вірші і вишукані переклади англійських авторів. За фантастичну повість „Кому скажеш?“ ми присудили С. Караванському літературну премію ім. Валеріяна Підмогильного (2010).
Втім, він не шукав ні літературних премій, ні слави, ані членства у письменницькій спілці чи якихось партіях, не грався в ігри-змагання, якими забавляється більшість наших літераторів: у кого більше публікацій, книжок, чия премія престижніша. Він просто працював, як каторжанин, гарував, розчищаючи поле українського слова, поросле бур’янами-русизмами, засмічене й понівечене нахабною й живучою поростю всюдисущого суржику.
Тому для мене С. Караванський – це‚ насамперед‚ вчений-лексикограф, збирач слів, санітар рідної мови. Працював немов цілий філологічний інститут. Відтак, С. Караванський – автор-укладач „Практичного словника українських синонімів“, „Російсько-українського словника складної лексики“, „Словника рим української мови“, які він просив поширювати серед бібліотек і навчальних закладів.
За 12 років нашого електронного листування він жодного рядка не присвятив патетичним риторикам про любов до неньки-України. Такі фрази непотрібні тому, хто провів у таборах понад 30 років, хто спалював себе в філологічній, пропаґандистській та меценатській праці задля неї, хто служив мові та Україні як вірний і безстрашний лицар. Він тримав руку на пульсі суспільно-політичного життя України і блискавично реаґував на гострі події, бив у дзвони на сполох.
Він був самодостатнім: не витрачав сил на дріб’язкове з’ясування стосунків з людьми захланними, недолугими, нецікавими. Він був шляхетним: підтримував українські періодичні видання і видання книг своїх друзів. Він був чистою людиною.
Про нього розповідали леґенди. Що він живе аскетом, вирив глибоку криницю у землі, бере звідти воду і вважає, що то вода з глибин, може, й із самої України. Що, мовляв, він просить привезти йому борошно з України і пече з нього перепічки. В одній із наших телефонних розмов, я спитала, чи то правда, він розсміявся: „Окрім води і хліба я ще дещо вживаю, сир, наприклад“. Я не наважувалася спитати його, чому б йому не повернутися до України. Олексі Різникові він відповів: „Боюся, що мене там уб’ють“.
Сьогодні С. Караванський має остаточно повернутися в Україну. І не лише своїми словниками і творами, а й назвами вулиць, пам’ятними дошками, пам’ятниками.
Леся Степовичка (Олександра Шуман‚ в дівоцтві Булах) українська поетеса, перекладач, прозаїк, Заслужений працівник культури України‚ провідний фахівець Центру культури української мови ім. Олеся Гончара Національного гірничого університету‚ членка Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги. Живе в місті Дніпро.