Коли почалась „холодна війна“ між Заходом і СРСР‚ улітку 1947 року змогли отримати запрошення відвідати СРСР американський письменник Джон Стейнбек та Роберт Капа, він же Ендре-Ерньо Фрідман, визнаний клясик фотомистецтва та військової фотожурналістики. Гості побували в Москві, Києві, двох колгоспах на Київщині, в Сталінґраді, Тбілісі та Батумі. Знайомились з життям простих радянських людей. Потім була написана й проілюстрована книга „Російський щоденник“ (повна назва: „John Steinbeck. A Russian Journal. With photographs by Robert Capa“).
Невеличке за обсягом видання вперше побачило світ у США 1948 року. Книга одразу ж стала сенсацією для західнього читача, перевидавалася неодноразово. Російською мовою книга була перекладена та видана тільки 1990 року без ілюстрацій.
Сучасні інформаційні технології дозволяють побачити фотографії Р. Капи, включені в американське видання 1999 року, а також ті, що не ввійшли до нього. Особливу цікавість представляє київська серія знімків, доступна в Інтернеті, але в більшості не згадувана в книжці. У Києві їхнім провідником був український письменник Олексій Полторацький, який „чудово володів англійською мовою“.
Першим враженням від Києва, крім руїн, побачених ще з борту літака, Дж. Стейнбек поділився одразу ж: „По дорозі в готель ми помітили, як то, звичайно, помічають всі, що українські дівчата дуже красиві, більшість з них – білявки, з привабливими жіночними фігурами. Вони усмішливі, чарівні, ходять, похитуючи стегнами. І хоча вдягнені так само, як і москвички, вбрання на них, як нам здалося, сидить краще. Хоч Київ зруйнований дуже сильно, а Москва – ні, кияни все ж не виглядають такими смертельно стомленими, як москвичі. Вони не сутуляться при ходінні, плечі розправлені, на вулицях часто чути сміх. Може, це типово для тих місць, адже українці різняться від росіян – це слов’яни окремої гілки. Незважаючи на те, що більшість українців може говорити й читати по-російські, їхня рідна мова цілковито самостійна й не пов’язана з російською, а радше ближча до південно-слов’янської групи мов“.
Реґулювальниця руху на Хрещатику.
На цьому місці в московському виданні з’явилася примітка: „Українська мова (як і російська) належить до східньо-слов’янської групи мов“. І ще: в московському виданні дієслово „can“ (може) „чомусь“ опущено, і тоді виходить, що „більшість українців говорить по-російськи“, а не „може говорити“, як у Стейнбека. Такими „редакційними правками“ російське видання рясніє, не соромлячись попросту брехати.
На Хрещатику, на той час уже розчищеному від руїн у першому ряду, з розширеною проїжджою частиною і визначеними межами майбутньої забудови, гостям розповіли про трагедію 1941 року. А версія тоді могла бути тільки одна: Хрещатик знищили німці.
У радянські часи ніхто не смів брати під сумнів жодного слова, надрукованого в головній газеті більшовиків. Кияни, які пережили нацистську окупацію, знають, що Хрещатик і Успенський собор мінували сапери Червоної армії та НКВД. Просто надто стійкою виявилася брехня, як усе неймовірне.
На фотографіях – жінки й діти на Прорізній вулиці, біля Хрещатика. Люди чекають на прибуття трамваю. По той бік вулиці – купи цегли та покручені у вогні сталеві балки перекриттів. Наступні два знімки Р. Капа зробив на тлі спаленого Пасажу. Дж. Стейнбек пише: „На перехресті стояла дівчина-поліцай. Вуличним рухом вона керувала з військовою хвацькістю. Вона була дуже гарна. Я дивився на жінок, які йшли вулицею як танцівниці. У них легка хода і гарна постава. Багато з них чарівні“.
Десь неподалік Р. Капа угледів дошки об’яв. Вони були закріплені на стіні спаленого будинку, який розібрали до рівня першого поверху, з віконними й дверними отворами, закладеними битою цеглою.
Піднявшись у Піонерський сад (колишній Купецький, нині Хрещатий), американці постояли на оглядовому майданчику, відомому киянам під назвою „балюстрада“. Він мав огородження саме з клясичними балясинами-балюстрами. Звідси Р. Капа зробив панорамний знімок Дніпра, просторого пляжу та спустошеного німцями в 1943 році Труханового острова.
Наступним вечірнім культурним заходом, після тяжкого й незрозумілого неросіянам спектаклю „Гроза“, стало відвідання цирку. Звичайно, американцям пояснили, що справжній цирк висадили в повітря „фашистські загарбники“, тому вони дивились виставу в літньому цирку. Природно, американцям „дісталися“ гарні місця і Р. Капа отримав дозвіл на фотографування. Письменник: „Найкращі за всіх були кловни. Коли вони вперше вийшли, ми помітили, що всі дивляться на нас і невдовзі ми зрозуміли чому. Тепер їхні кловни незмінно зображають американців. Глядачі подивлялися в наш бік: чи не образить нас така сатира, але було справді смішно. Жарти, ймовірно, були дуже смішними; ми не розуміли їх, але публіка стогнала від реготу. Всі, здавалось, раділи, що ми не образились на кловнів“.
За сценарієм прийому американців, у ресторані „виявився“ відомий український драматург Олександер Корнійчук. Ніби впізнавши О. Полторацького, він підсів до їхнього столику, зав’язалася бесіда. Того вечора О. Корнійчук запросив Дж. Стейнбека і Р. Капу до себе. Природно, був і О. Полторацький. О. Корнійчук‚ одружений з польською письменницею Вандою Василевською‚ мешкав „у гарному будинку з великим садом, – пише Дж. Стейнбек. – Обід був смачний і дуже великий“.
Перебуваючи в Києві, Р. Капа зробив багато жанрових світлин, вражений незвичністю побаченого. Усі ці фотографії сьогодні становлять велику цінність як згадка про Київ, про міський побут перших повоєнних років.
Збігли роки. Р. Капа, фронтовий фотограф переднього краю, маючи за плечима війни в Еспанії, Північній Африці, Італії, Нормандії, загинув як солдат, підірвавшись на міні у В’єтнамі. 1955 року заснована нагорода „Золота медаля Роберта Капи“, якою щорічно відзначають фотожурналістів за найкращий оприлюднений фоторепортаж з-за кордону, який потребував виключної хоробрости та ініціятиви.