З приводу подальших намірів кремлівського вождя висновки і передбачення експертів розділилися діяметральним чином. Є досить багато авторів‚ для яких маштабний наступ Росії на суверенну українську державу видається неминучим і близьким у часі.
Ось‚ наприклад‚ арґументи військового аналітика Михайла Самуся: „Зараз умови для наступу Росії – найсприятливі. Вікно можливостей буде відкрите для неї менш ніж рік – до квітня-липня 2017 року. Тобто доки нова американська адміністрація не почне виконувати свої функції – визначить стратегію‚ завдання й цілі у внутрішній та зовнішній політиці. Зараз Росія почувається вільно. США занурені у передвиборне змагання‚ Евросоююз – у власні проблеми. Але далі справи Путіна будуть гірші. Америка повернеться на світову арену‚ Україна ще в більшій мірі зміцниться й почне усвідомлювати себе потужною воєнною державою… Тому Путін не може чекати. Вирішити‚ раз і назавжди‚ українське питання – це стратегічне завдання Кремля‚ і для цього він має лише два варіянти – внутрішній бунт в Україні і її розкол зсередини або зовнішня аґресія‚ котра приведе до великої зміни української території“.
І навпаки – відомий своєю опозиційністю до путінського режиму російський політолог Андрій Піонтковський вважає‚ що російська військова ескаляція на сході України нереальна: „На моє глибоке переконання‚ ні до якого маштабного збройного наступу Росія не готова‚ бо розуміє‚ що дістане за це і посилення санкцій‚ і Захід дасть Україні летальну зброю. Та й опір української армії був би таким сильним‚ що рівень утилізації „зелених чоловічків“ виявився б неприйнятним для російського суспільства“.
До якого погляду ми повинні схилитися тут‚ в діяспорі? Піде Володимир Путін на Україну чи не піде? Та тільки‚ як добре подумати‚ це запитання зовсім безсенсове‚ зовсім риторичне. Москва вже понад 360 літ‚ від самої Переяславської ради‚ не припиняє війни проти України‚ лише з сатанічою вигадливістю змінює форми і способи ведення цієї війни. В її злочинних руках навіть „українізація“ 1926-1927 років була методом знищення українців – методом виявлення найсвідоміших з них‚ найактивніших‚ найкорисніших для своєї нації. А що вже казати про багатомільйонні жертви трьох голодоморів‚ застосованих Москвою проти України‚ що казати про сотні тисяч репресованих українських родин‚ про десятки тисяч жертв сталінського терору‚ про тисячі вигублених душ найкращого цвіту нашого народу у 1930-ті роки?
Війна Росії проти України ніколи‚ ні на день‚ ні на годину не припинялася і не може припинитися – з тієї самої причини‚ що диявол не може перестати бути дияволом. Але як сказав один мудрий автор‚ Бог є також Богом історії: Божествений Промисел полягає в тому‚ що російська воєнна аґресія збудила українців не просто до опору‚ але‚ що ще головніше‚ – до остаточного усвідомлення своєї національної окремішности‚ своєї самобутности і самоцінности. А з цього усвідомлення логічно постає з народних низів політичне розуміння‚ що путінське маніпулювання Донбасом є одим зі способів збити Україну зі шляху самостійного розвитку‚ назавжди відібрати у неї її европейське минуле і европейське майбутнє.
Цій антиевропейській меті Москви запопадливо сприяють Франція і Німеччина‚ фатально втрачаючи при цьому відчуття історичної реальности. Тепер вони вимагають від Києва змінити Конституцію України і провести на Донбасі вибори – до того‚ як звідти будуть виведені російські війська. Чи ці напівзарозумілі‚ напівперестрашені Москвою европейці сповна розуму? Адже це явна прокремлівська політика.
Тому вже не найближчі місяці‚ а найближчі тижні несуть для України‚ як пише політолог Сергій Таран‚ „маштабну геополітичну битву“.
Великі битви‚ як навчає історія‚ потребують великих полководців. Не може бути‚ щоб їх не виявилося у понад сорокамільйонній Україні. В кожнім разі‚ народ не може залишитися без проводу. Але ось що стверджує директор Департаменту міжнародної безпеки Благодійного фонду „Майдан закордонних справ“‚ експерт Центру з досліджень армії Олексій Куроп’ятник: „Мінський процес – це не переговори. Це спроба відмовитися від війни‚ що вже почалася… Нація вирішиа чинити опір. Політична еліта приняла рішення війну не вести. Виник дисбалянс у країні…“.
Можливо‚ відчуття цього дисбалянсу спонукає відповідальних українців порушувати вкрай болючу тему провідництва. Ось міркування одного з них‚ громадського діяча‚ викладача Києво-Могилянської бізнес-школи Валерія Пекаря: „Щоб наше суспільство перетнуло межу між старим і новим, нам потрібні нові провідники. Вони мають прийти і показати ідеал. Можливо, не втілений у собі, бо такого не буває: ми всі земні люди. Але щире прагнення до ідеалу. Приклад не лише чесности, а й скромности. Не лише прозорости, а й самовідданости. Не лише відповідальности, а й поваги до громадської думки. Якщо важко, то не треба братися за цю ролю. Вона для героїв, а 99.9 відс. з нас не тягнуть на цю високу планку. Але нам потрібні такі зразки поведінки, хай навіть ми не здатні їх наслідувати – покищо. Без цього майбутнє не настане“.
Майбутнє‚ звісно‚ настане‚ але завдання суспільства – запевнити вищу якість того майбутнього. Це велика‚ в усі часи найбільша українська проблема. Вона мала так багато невдалих розв’язок‚ що цей дискурс вже приречений на скептичні нотки.
„Чи може в Україні взагалі з’явитися лідер-реформатор? – сумнівається український філософ і активний громадський діяч Сергій Дацюк. – Наш індивідуалізм‚ який сягає соціяльно-психологічних збочень, означений у прислів’ї „Де двоє українців, там троє гетьманів…“.
Виняткова важливість‚ доленосність питання змушує висловитися й авторитених провідників українського християнста. Читаємо цими днями глибкі‚ проникливі думки Єпарха Української Греко-Католицької Церкви у Франції‚ країнах Бенелюксу і Швайцарії Бориса Ґудзяка:
„…Лідер повинен глибоко змінювати людей, спільноти і суспільство, він повинен працювати безкорисливо та бути готовим на жертву. Ми бачили, як герої Небесної сотні змінили нашу країну: пішли вперед та своєю абсолютно безкорисливою жертвою змусили „організм“ країни видалити певну пухлину. Це був неймовірний, таємничий і парадоксальний момент. Не кожен із нас щодня покликаний віддавати своє життя. Але ми покликані ділитися і віддавати. Не захоплювати. І лідерові варто завжди думати, чого він справді прагне і яка його мета. І коли цією метою є Бог та люди, коли це не самозосереджене „я будую собі п’єдестал, свій маєток, свою владу“, то така поведінка провадить до успіху й створює процес, що стає життєдайним для багатьох…“.
Не сумніваймося: велика битва за нову Україну неодмінно покличе до життя великих полководців.