Два роки тому в Україні сталася Революція Гідности‚ яка закінчилася поваленням режиму колишнього кримінальника Віктора Януковича і втечею більшости його поплічників. Опісля почалася війна з Росією на Донбасі‚ яка теж викликала хвилю патріотизму. Подекуди ще й досі люди живуть у стані збудження‚ викликаному революцією‚ скликають маніфестації і віча. Але жодна революція не буває постійною і лише відкриває площину для будівничої діяльности тих‚ хто ту революцію робив.
Не всі в Україні збагнули цю істину. Суспільство було готове до протесту‚ але тепер не готове до реформ‚ до радикальних змін у житті. Звісно‚ на це є вагомі причини: перебування в СРСР не минуло без сліду і породило невміння діяти поза стереотипами минулого‚ очікування якихось дарів від влади‚ байдужість до корупції‚ творіння новітніх героїв‚ панування засади „моя хата скраю“. Залишилися й посилилися хвороби минулого.
Власне, системна корупція у пострадянській Україні – явище, якого не можна було уникнути. Вирішальні для радянського режиму особисті зв’язки зумовили відповідну „прихватизацію“ і формування особливого економічного ладу – капіталізму „для друзів“ і олігархічно-кланового політичного режиму. Присутність у владі стала неодмінною умовою безпеки крупного капіталу та доступу до державних ресурсів. Змагання олігархів між собою виглядало як політичний та медійний плюралізм. Приватизацію державної власности доповнила приватизація державної служби, де посада стала предметом купівлі-продажу. Корупція знищила свободу конкуренції, налякала закордонних інвесторів. Корупція зруйнувала суспільну мораль, формуючи у суспільстві переконання, що все і всі продаються і купуються.
Тепер влада змінилася, але корупційні схеми залишилися. Одіозним особам дали можливість втекти, а з рештою домовилися про лояльність. У них з’явилися й нові можливості, особливо заробітки на війні.
Дещо у боротьбі з корупцією зроблено, проте ще діють корумповані системи, які йдуть у наступ. Називають шалені суми вкраденого, а крадіїв – нема. Нетерплячі мріють про „третій Майдан“‚ який став би лихом для України і нагодою для Росії.
Революція Гідности дала зачатки громадянського суспільства‚ яке не лише протестує‚ а й діє. Прикладами можуть бути енерґетична бльокада Криму‚ затримка російських вантажівок‚ менш помітні‚ але важливі зрушення у житті сільських та міських громад‚ які вже не чекають команд з центру. Тепер треба об’єднувати ці проґресивні будівничі сили. Очевидно, потрібний доступ до інформації про заходи, що проводяться різними відомствами у корупційній боротьбі‚ щоб громадяни могли спостерігати, що відбувається з тими, хто вже був заарештований і кому висунули звинувачення. Потрібна щотижнева програма на державному телеканалі, де б керівники різних відомств звітували про оновлення, про діяльність за тиждень, а питання їм ставили б активісти з громадських організацій та журналісти.
Децентралізація влади має стати рушієм позитивних змін і запобіжником корупції, бо на місцях й справді видніше, але лише там, де є сильні громади, де наявне активне громадянське суспільство. І саме це суспільство має покликати до влади не вчорашніх компартійних вихованців‚ а людей молодих‚ національно свідомих‚ освічених‚ знайомих з державним життям розвинутих країн‚ а головне – чесних.
Щоб стати европейським народом‚ далеким від московської „азіятчини“‚ потрібні‚ можливо‚ роки наполегливої праці‚ з помилками і розчаруваннями‚ але й з постійним поступом на шляху‚ який був обраний на Евромайдані‚ під час Революції Гідности.