20 червня‚ у день Святої Трійці‚ на грецькому острові Крит‚ в головному храмі Іракліону відбулося відкриття Всеправославного Собору. Тривав він до 27 червня. То була ґрандіозна церковна подія – вже хоч би тому‚ що від останнього Собору минула тисяча років.
На жаль‚ у світову пресу потрапило не досить багато докладних інформацій‚ – мабуть‚ тому‚ що така довга перерва не сприяла взаєморозумінню і братньому зближенню між окремими Церквами і в процесі організування цієї епохальної наради не обійшлося без певних незгод.
У результаті на Критському Соборі були відсутні представники чотирьох Православних Церков – Російської‚ Антіохійської‚ Грузинської і Болгарської. Можливо‚ саме це понизило статус Собору – з Вселенського до Всеправославного. Різниця між ними така‚ що на Вселенських Соборах колись ухвалювалися преважливі рішення догматичного характеру.
Однак‚ це не применшує значення критської зустрічі‚ адже у ній взяли участь 166 делеґатів від 10 Православних Церков‚ а загальна кількість їх вірян перевищує 300 млн. осіб по всьому світі.
Щодо відсутности на Критському Соборі Патріярха Російської Православної Церкви Кирила‚ то тут можна‚ навіть не вдаючись до жодної конспірології‚ назвати дві головні причини: по-перше‚ Москва не перестає боротися з Константинопольським – він же Вселенський – Патріярхом Варфоломієм за визначальний вплив у православному світі; по-друге‚ і це не менш дратівливе для Кирила‚ – його острах перед реальною перспективою визнання Константинополем незалежности Української Православної Церкви від Москви.
Також чинником відчутного тертя між різними Церквами було запляноване обговорення стосунків і відновлення живильних зв’язків світового православ’я з Римо-Католицькою Церквою.
Як стало відомо‚ „українське православне питання“ не спливло на порядок денний Собору. Річ тут не так у контрпозиції Патріярха Варфоломія‚ як у нехристиянській самодостатності Грузинської та Болгарської Церков‚ яким здається‚ що православний світ – досконалий і нема потреби щось у ньому змінювати.
Тим часом православна Україна – занадто помітне явище‚ аби можна було його іґнорувати. Арґументи‚ чому Константинопіль повинен визнати автокефалію українського православ’я‚ були викладені у листі до Патріярха Варфоломія‚ ухваленому на Архиєрейському Соборі в Києві на початку травня‚ коли Українська Православна Церква Київського Патріярхату відзначала 50-річчя служіння Патріярха Філарета та Київській митрополичій катедрі.
Про зміст цього листа – написав секретар Священного синоду УПЦ КП Архиєпископ Євстратій:
„Архиєрейський собор констатував очевидний факт: канонічні правила Православної Церкви не визначають конкретної процедури набуття тією чи іншою Церквою автокефального статусу. Питання‚ які не вреґульовані законами‚ зазвичай розв’язують на підставі прецедентів. Для нас історично найближчим є прецедент з визнанням Православної Автокефальної Церкви Польщі 1924 року. Православна Церква в Польщі є історичною частиною і продовжувачем традиції саме Київської митрополії Константинопільського Патріярхату‚ яка діяла до 1685-1686 років‚ до анексії Московським Патріярхатом. Та коли було відновлено державність Польщі‚ тамтешні православні соборним рішенням відкинули залежність від Москви й вирішили існувати на засадах автокефалії. По суті‚ те саме зробив і Київський Патріярхат в Україні… Стратегічно визнання Української Церкви дасть змогу Константинополеві розв’язати проблему боротьби з Москвою за вплив на свою користь. Всі амбіції Московського Патріярхату побудовані на тому‚ що це найбільша Православна Церква. Але практично 40 відс. структури Московського Патріярхату – це його храми в Україні. Без України Москоський Патріярхат стає меншим удвічі. З церковного фантому Радянського Союзу‚ з Церкви імперії він має перетворитися на Церкву лише російського народу…“.
Слід згадати про ще один чинник боротьби за незалежність українського православ’я від Москви. 16 червня Верховна Рада голосами 245 депутатів ухвалила Звернення до Патріярха Варфоломія з проханням визнати автокефалію Правславної Церкви в Україні.
Як же практично це може вирішитися? Думка відомого київського релігієзнавця Віктора Єленського:
„Чітких канонів як тоді не було‚ так і тепер нема. Але є вже більш-менш зформована і зрозуміла всім традиція. Формувалася вона на прикладі надання автокефалії таким Церквам‚ як‚ наприклад‚ Сербська. Патріярх Константинопільский видає томос‚ у якому пише таке: зважаючи на те‚ що сербський і хорватський народи створили свою державу і що до мене звернувся король‚ я дарую цей томос про афтокефалію Сербської Православної Церкви… Те‚ що на Критському Соборі українське питання не розглядалося‚ Москву вдовольняє‚ бо якби розглядалося‚ то виникла б дискусія‚ на якій проти московської позиції висувалися б серйозні арґументи. Та важливіше тут є те‚ що Москві не вдалося нав’язати процедуру‚ за якою автокефалію певної Церкви мали підтверджувати всі 14 Церков православного диптиху консенсусом. За такими правилами Українська Церква ніколи не дістала б автокефалії. Тому „українське питання“ сьогодні відкрите і шанси на односторонній томос Патріярха Варфоломія тепер значно вищі‚ ніж раніше…“.
Всеправославний Собор на Криті закінчився 26 червня урочистим Богослужінням. Від цього часу Святий і Великий Собор стає постійним органом Православної Церкви. Серед головних критських рішень: Православна Церква‚ не відступаючи від своєї віри‚ має намір вести діялог з іншими християнськми Церквами; делеґати Собору засудили війни і збройні конфлікти в усьому світі; щодо шлюбів‚ то Собор висловився у традиційному ключі: шлюб – це союз між чоловіком і жінкою.