Фільм „Тарас Шевченко“ був створений у 1926 році. Т. Шевченка грав Амвросій Бучма. Спомини Василя Кричевського надала „Свободі“ його внучка Катерина Кричевська-Росандіч. У тексті збережено правопис автора, зроблено невеликі скорочення. БУПР – це Будинок примусових робіт, більшовицька в’язниця, ДПУ – Державне політичне управління – попередник НКВД.
Приступаючи до праці над фільмом „Життя й творчість Тараса Шевченка“, постановив собі стати на рівень художньої, історичної й побутової правди. Треба було поринути в економічний і етнографічний побут України за 100 літ назад‚ з’ясувати собі ввесь соціяльно-економічний уклад життя кріпацької доби. Панщина, неволя… Для кріпака – не святочний побут, а буденний, повний важкої праці. Жодних машин для помочі. Все – своїми руками: і хліб, і хата, і одежа, і посуд, і начиння… І на себе, і на пана. Спосіб сполучення – первобутній – на конях і волах. (…). Ніякої поетизації побуту, але й ніякої фальші і безграмотного нехтування подробицями. От завдання, яке я собі поставив.
Щоб досягти, по можливості, історичної достатности, треба було вищукати відповідний матеріял. Для цього я почав студіювати не романтично-побутову літературу українську й не кустарні склади з мереживом і густою різьбою, а історичні документи і побутові дані по архівах, бібліотеках, художньо-етнографічних музеях. (…). Щодня я обходив базари, крамниці, ятки, вишукуючи селянську одіж та матерію. Цілими днями рився по музеях, архівах, бібліотеках, книгарнях, букіністах. Оглядав приватні збірки й колекції. Крім Шевченкових малюнків етнографічного характеру, я обслідував картини, рисунки й фотографії Шевченкової доби (…).
Чумацькі мажі (вози) ми дістали в Етнографічному музеї Академії Наук, а старий майстер з-під Радомишля зробив нам ще кілька таких же для чумацької валки. Стару бричку попівську знайшли у каретника в Києві (від лаврських монахів). Диліжанс 40-х років дістали в Броварах, де він стояв замкнутий на поштовій станції.
Зразок миколаївських кайданів – в музеї БУПРу (Київ). Тут же в БУПРі нам і зробили 20 пар таких кайданів (для рекрутів). Грошові асиґнації (1619 і 1838 pp.) я випадково надибав на базарі. Взимку, з дозволу Одеського ДПУ, ми видрукували потрібну кількість їх (для Брюловського авкціону, для хабара за рекрута і таке інше). Форму „відпускної“ грамоти відшукав мені в Центральному архіві Міяковський.
Потім екстрені експедиції літні за справжнім реквізитом і старою селянською одежею. Під лютим сонцем і курявою, під буйними дощами тряслися ми на драбинчастому возі в надії вишукати потрібні нам речі. Скрізь по селах доводилось з’ясовувати мету нашої подорожі, і скрізь ми зустрічали зневір’я. Видно було, що дядьки, слухаючи нас і потакуючи, думають: „Щось тут не так! Оце нібито вам і справді потрібна ота свитка драна, що Марія під дитину стеле!“, „Щось то ви друге виглядаєте, та не признаєтесь!“. Не хотіли нічого показувати та продавати (…). Дістали партію драних, з вищиреними зубами чобіт, потрібних мені за сценарієм для школярів. Лугвенєв (адміністратор групи) неприхильно дивився і запевняв мене, що латання їх дорого обійдеться. Я зауважив йому, що мені якраз такі драні шкарбани й потрібні. Взимку, вже при павільйонних роботах, в момент зйомки, коли крупним пляном мали йти ноги школярів в драних чоботях, – всі школярі вишикувались в чепурненько полатаних чобітках. Уявіть собі здивування моє і гнів режисера Чардиніна…
Виявилось, що Лугвенєв потихеньку від мене віддав їх полатати, щоб я не знав. І весь ефект чобітний пропав завдяки цьому „усєрдію“.
Попривозили ми такі речі, що їх не можна було внести в хату, 1 ми склали їх у сараї, щоб потім віддати на селі одіпрати.
Праця моя ускладнювалась тепер тим, що я мусив найти місцевість, подібну до Кирилівки, і обов’язково з панським палацом, близько од залізниці. Експедиція виїздила до Кирилівки і повернулась з сумним висновком: ніяк не можна знімати сцен з дитинства Шевченка на його батьківщині. Кирилівка розрослася і зіллялась з Моринцями. Могила, що біля неї заблудився малий Тарас, шукаючи залізних стовпів, опинилась тепер серед села і на ній збудовано хату. Село перетворилося в містечко, багато хат вкрито залізом. Подвір’я Шевченка змінилось. Хата нова.
Ми вирішили спинитися на Верховні на Сквирщнні. Прекрасна хвиляста розлога місцевість. Ліси, гаї, ставок і річка… Цілі кутки стародавньої забудови. Палац, збудований італійцем в 1812 році (витриманий ампір), в руках сільгоспкомбінату. (…) .
Ми на початок жнив з ношами, повними одежі й реквізиту, з допоміжною бричкою й возами, крикливим автомобілем вторглись в сонне село. Селянська одежа, пошита в майстернях, була, що називається, „з голки“: чиста, чепурна, новенька. Натурщики були б у ній театральними „пейзанами“, а не косарями й женцями з важкої панщини. Довелося спеціяльно обробляти одежу: бризкати водою, волочити по землі, викидати на сонце. Бідаки селяни, що завдяки торішньому неврожаю здорово голодували, старалися наперебій „попасти в артисти“. Ще до сходу сонця їх юрби тинялись під костюмерною, змішуючись з артистами.
Почалися жнива. Заснували по селі панські прикажчики в високих кашкетах і особливих жилетах кріпацького крою (за Мартиновичем), за викройкою, зробленою мені дідом-кравцем з-під Золотоноші (село Білоусівка). Піп і попадя – за музейними портретами, жінки в старосвітських очіпках і плахтах, дядьки в штанях, з широкою матнею і в сорочках. Дядькам дуже вподобалась одежа – „саме для жнив, вільно в полі робити з широкими рукавами, ніж в теперішньому вузькому“.
З чумацькою валкою було особливо багато мороки. Сонця не було видно. Переодягнені чумаками дядьки з волами сиділи вже другу добу й лаялись. Вдома кипіла робота, і їх пекла нетерплячка скоріше вернутися на жнива, а тут не пускають. Небо хмарилось, і Завелєв, оператор, рішуче заявляє, що знімати не можна.
Великі важкі воли, запряжені в незграбні мажі, красені дядьки в довгих чумацьких киреях – все це розташувалося на вузькій вуличці в повній „бойовій готовності“. Нарешті – сонце! Дядьки підбадьорились.
Вася Людвинський – малий Тарас – перестав пустувати. Чумацька валка посунулась на зустріч з малим Тарасом. (…)
В Києві мали пройти сцени з приїздом Шевченка на Україну, з похороном. Тепер мені уже доводилось повсякчас пильно слідкувати, щоб ні одна дрібниця з сучасного життя – ні вивіска, ні електричний ліхтар, ні проводи, ні нова будова – ніщо під час зйомки не увійшло в поле кадру і не зіпсувало картини. В сцені повернення Шевченка з Петербурга диліжанс повинен був спинитися перед поштовою станцією. Взятий нами в Броварах старовинний диліжанс був занадто обдертий і дощами змитий. Треба було, не змиваючи слідів потертості, надати йому вигляд гідного вжитку: підправити його, підфарбувати де-не-де.
Дістали художників, яким я пояснив, що саме треба підмалювати. Уявіть собі мій жах, коли я, навідавшись потім до диліжанса, побачив його матово-чорним, цілком замальованим. І колеса й шпиці, що повинні були з далекої дороги вкритись курявою, і навіть мідна ручка од дверець – все було рівненько замальоване чорною фарбою. Треба було найняти нових робітників, щоб змити ці сліди „усєрдія не по разуму“. Згори на диліжанс ми навантажили старовинні чемодани. Перед будинком пошти, що зберігся без змін від 40-х років, не було в часи Тараса брукованої дороги, і ми засипали брук піском.
Проводів зняти нам не дозволили, і ми, на жаль, не змогли зняти поштову станцію цілком, а обмежились тільки ґанком.
В сцені з виносом труни Шевченка з церкви Різдва на Подолі довелось набратися немало клопоту. Сама церква лишилась без архітектурних змін. Тільки середні двері, через які треба було виносити труну, давно були забиті, закладені і зсередини заставлені іконами. Прийшлось за день до зйомки розмурувать їх. Зранку почалась зйомка. На руках студентів – Шевченкова труна. Чоловік 500 натурщиків, одягнутих в костюми 60-х років. Приятелі поета – Лазаревський, Честахівський, родичі, прихильники, діти, хор і… поліція та кінні жандарми…
Все це запрудило вулицю перед старою церквою. Трамвайний рух припинено. Почалася неприємна метушня. Зацікавлена публіка нікого не слухала, змішувалась з костюмованини натурщиками і лізла просто на апарат. На щастя, в форму поліції й жандармів були одягнуті міліціонери. Вони, нарешті, примусили публіку слухатися і навели порядок.
Для сцени зустрічі киянами труни з тілом Тараса за Дніпром всю цю переодягнену групу чоловік в 500 треба було перекинути на той бік Дніпрі, на Чернігівщину. Ні трамваїв, ні авто, ні човнів не вистачало. З великими труднощами нарешті перебралися до місця, де я впорядив чернігівську заставу, поставивши пасистого шлагбаума з вартовим солдатом. Погода була неможлива. То дощ, то сонце. Нарешті ринула злива. Жінки в рясних довгих убраннях, мужчини в сюртуках і циліндрах або шляпах, поліцаї, всі обмокли, задрипались, чоботи порозкисали. Порозбігались ховатись од зливи хто куди міг.
Для сцен з могилою Шевченка ми найшли місце біля Лаври, на одкосах. Робити зйомки на самій могилі поета під Каневом не можна було, бо могила перероблена по-новому, і замість хреста стоїть новий пам’ятник. Ми відшукали відповідне місце: той же схил, як і на могилі під Каневом, той же задніпрянський краєвид. Насипали могилу. Але по той бік Дніпра, якраз на фоні задніпрянського пейзажу, стояв док з підйомними кранами. Весь дикий, блідий пейзаж характерного Лівобережжя псувався. Док треба було усунути, і за це взявся Лугвенєв. На моменти зйомок док було одведено вбік – до Ланцюгового мосту. Хрест на могилу ми точно скопіювали по фотографії і за уламками старого хреста Шевченкового (в музеї Шевченка).
Хату Тарасових батьків, дяківські й інші я будував за відомими мені старими зразками і матеріялами, взятими з різних музеїв. Прості хати я особливо старанно деталізував. Стіни обробляв так, щоб вони були вимащені глиною і почувався зруб, а не дикт. Дерево на лавах, дверях, миснику, вікнах я спеціяльно обробив під старе, многолітнє, а не фарбоване‚ як досі робили для кіно.
В добу Шевченка доживав свій вік стиль empire з його спокійними, сухуватими лініями. Його я й уживав здебільшого, надаючи йому де треба відтінків українського провінціалізму, користуючись фотографіями старих панських маєтків. Так, для спальні Енґельгардта я використав interieur в строгому empire строгановського будинку з села Хотінь Сумського повіту на Харківщині. Для віденського будинку Енґельгардта, маючи на увазі, що в старому небагатому місті переважно були або безстильні, або ренесансові будинки, я вжив ренесанс і в архітектурі, і в меблях, які дістав в одеському музеї. Для кімнат старого Енґельгардта на селі я вжив змішаний стиль невловимого переходу від ренесансу до empire, пам’ятаючи, що тут і архітектура, і реквізит могли бути давнішого стилю, а не новішого. Тут я використав архітектуру козелецького будинку Розумовського (середина 18-го віку). Меблі – ранній empire. Килими справжні (музею Академії наук): один датований 1812 pоком, другий 18-го віку. Портрети, люстри, книжки, чорнильні прибори, піч в ніші кахляна і т. д. – все одповідало стилю й добі. Так робився „Тарас Шевченко“.