„Вишивані вечорниці“ – не тільки спомин‚ а й віддання належної шани давнім родам та вмілим жінкам‚ які плекали і розвивали в своїх родинах таке просте‚ нібито‚ ремесло. Вишиванка різниться від іншої‚ залежно‚ в якій місцевості її вишивали.
От‚ на ту красну‚ що має в собі ще й чорну і синю волічку‚ кажуть „Борщівська“‚ а ота‚ що має обов’язково калинову гілочку‚ або хмелевий завиток‚ то з Полтавщини. І так‚ крок за кроком‚ можна перейти всі області України‚ бо всюди жіноцтво вишиває‚ вкладаючи в свої взори щось характерне для своєї місцевости. А там‚ де шумлять пшеничні поля‚ обов’язково знайдуться на полотні і золоті колоски‚ і червоні маки‚ і сині волошки‚ і дубове листя. Голубі незабудки‚ то вже всюди. І мусять бути‚ бо вони кажуть „Не забудь“.
На „Вишиваних вечорницях“ в Америці‚ я ніби бачу рідний край‚ ніби я там‚ серед того буяння‚ яке є на вишиванках. Це дуже коротка данина тому чарівному слову‚ бо про вишивання можна б розказувати без кінця‚ і не тільки про красу і вишуканість візерунків‚ а про самих майстринь‚ що цю красу самостійно придумують і відтворюють на полотні кольористими нитками. Не стало б ні сторінок поважного журналу‚ ні навіть великої-превеликої книжки‚ адже це рукоділля не припиняється‚ а все більше розвивається. Радіймо з того і пишаймося.
А який чар криється у слові „Вечорниці“! Були вишивані‚ але були й просто вечорниці‚ де жінки пряли‚ виспівуючи сумних пісень:
Ой‚ там за горою‚
та й за крем’яною
Не по правді жиє
чоловік з жоною…
А дівчата вклинювали інакші‚ веселіші жалі:
Бодай ся когут знудив‚
що мене рано збудив‚
Малая нічка мала‚
я ще ся не виспала…
Ті милі змагання завжди переривали хлопці‚ вони ж не минали вечорниць‚ бо це була й своєрідна забава. Десь знаходилася карафка самогону і вже пішло по колу „на здоров’я“.
Тоді треба було‚ крім веселощів‚ напрясти веретено або й два ниток на майбутнє полотно‚ інакше – на чому ж будеться вишивати?
Десь‚ ніби крізь марево‚ проглядає до мене образ тих давніх вечорниць. На лавах попід стінами сидять дівчата й молодиці‚ прядуть. У тих лавах‚ в старих хатах‚ завжди були дірки‚ щоб ввіткнути куделю. Тому хату для вечорниць завжди вибирали стару‚ домовлялися з господарем‚ і сім’я на ту ніч вибиралася до родини. Вимазана глиною долівка чекала на парубоцькі й дівочі ноги‚ які після котроїсь чарки вже не могли всидіти на місці.
Про ті давні вечорниці багато вже розказано‚ навіть в поезіях відтворено. А душа все шукає ще чогось‚ потаємного‚ навіть містичного. Тоді хлопці розповідали жарти‚ якісь страшні історії‚ посилали один одного на цвинтар‚ щоб приніс гілку з певного дерева‚ а тим часом за тим‚ що пішов‚ біг хтось‚ загорнутий в біле простирало. Чого тільки не видумували! І все при тім згадували Гоголівські „Вечори на хуторі біля Диканьки“.
Це свідчить про те‚ що селяни були переважно грамотні‚ письменні‚ навіть творчі. Бо хто ж пригравав їм на вечорницях до танцю? Грали їхні таки хлопці‚ сільські‚ які самотужки оволодівали смичком і вправно витинали то польки‚ то коломийки. Та так‚ що поза фітькаючими в повітрі спідницями світу не було видно‚ пилюка била аж до сволока‚ що трохи нижче стелі. І бубон додавав ритму‚ без бубна не могло бути. Місця у сільській хатині було замало.
Але люди звикли‚ бо чи на Бойківщині‚ чи на Гуцульщині‚ де коломийка користується великою підтримкою‚ всюди мало місця‚ гори нависають. В Америці наша пам’ять з нами.
Норт-Порт,
Фльорида