2016 рік для Охтирки – рік Івана Багряного. 2 жовтня письменникові виповнилося б 110 років. І за програмою вшанування активісти міста проводять різноманітні культурно-просвітницькі акції. Таким чином народилася ідея відвідати Скельку. Наш маршрут склався так: Охтирка-Лутище-Куземин-Скелька.
Вирушили люди різного віку, від 10 до 60 років, в основному досвідчені туристи, які об’їздили Україну вздовж і поперек, знають Карпати, побували у всіх величних храмах та монастирях, бачили дивовижні палаци гетьманські, царські та королівські, обстежували глибокі ущелини, печери, гірські річки, гарячі фонтани і відкривали для себе найкращі морські подорожі. Дехто був не тільки в Україні. І ось ми вирішили пройтись по місцях, відомих з дитинства.
Нашу екскурсію назвали „Стежинами Багряного“. І почали з краєзнавчого музею в Охтирці.
Місто Охтирка у 1880 році. (Фото: офіційна сторінка міської ради)
Науковий співробітник музею Юрій Берест зробив оглядову екскурсію, нагадав про нашу історію. Зокрема, про козацьку її сторінку. Ми роздивились куточок І. Багряного, де під склом зберігаються деякі речі письменника та політичного діяча і книга „Скелька“ видана в Харкові, в „Книгоспілці“‚ у 1930 році.
Навпроти музею – Народний дім, де в 1942-1943 роках І. Багряний працював декоратором. А за музеєм – друкарня, в якій у 1929 була видана „Ave Maria“. По суті. І. Багряний є батьком українського „самвидаву“. І на завершення екскурсії в Охтирці поїхали до його дому. „Будинок, де народився і жив великий син українського народу – письменник Іван Багряний (1906-1963 рр.)“ – написано на меморіяльній дошці, встановленій на будинку. Саме в цьому будинку у 1928 році І. Багряний і написав свою знамениту „Скельку“. Було йому тоді лишень 22 роки. А в 26 років (у 1932 році) його вперше арештували, як політв’язня, саме за „Скельку“. Радянська влада вирішила, що українцям не слід багато знати про свою історію, і таких, як І. Багряний треба знищувати. Про радянську тюрму можна дізнатись, прочитавши „Сад Гетсиманський“, про місто – „Марусю Богуславку“.
Водяний млин в Охтирці на річці Ворскла. (Фото 1919 року)
А ми їдемо далі, в Лутище. Шкільний історичний музей в Лутищах – це справжнє відкриття, варте уваги. Музей розміщений у кабінеті історії, в школі, яка раніше була маєтком панів Виноградових. Екскурсію проводив директор школи Володимир Серпівський. В школі щойно закінчили ремонт, підлога свіжопофарбована і ми заходимо в школу босоніж, занурюємося в історію рідного краю. Комини в історичному музеї – ліпнина, білі кахлі, позолота – колись вони прикрашали покої польського пана Федора Райковича, потім – російського Захарія Виноградова. А поряд справжня амфора, в якій греки чи скити перевозили зерно і вино по нашій Ворсклі! На околицях села знайдено багато старожитностей. І вони зберігаються в цьому музеї.
Колекцію почав збирати колишній директор школи Іван Волков разом зі своїми учнями. Шкільний кабінет раніше слугував домашнім театром. З театру нічого не знайдено (покищо), а от старовинний уклад українців зібраний у сільській хаті – піч, рогачі, горщики, мотовило, ліжко, скриня і дитина-лялька в люльці. Наслухавшись цікавинок, виходимо у шкільний двір. Тут затишно. Багато дерев, які ростуть з панських часів, бузкова алея і старезний клен, багато фруктових дерев. Маєток, а неподалік пам’ятний знак на могилі Захарія Виноградова (1831-1897). Надгробок знайшли, коли мешканці села розбирали сарай. І встановили біля маєтку.
Куземин. Спочатку зупиняємось біля валу Куземинського городища, північної частини Більського городища. Тут ще й досі знаходять речі, поховані скитами. Проїжджаючи повз Куземин побачили, що з’явився пам’ятний знак козакам Куземинської сотні.
Зруйновний собор у роки більшовицького режиму.
Замкова гора, володіння куземинської княгині, музей старожитностей, гребля. Що вибрати для ознайомлення цього разу? Вибрали Замкову гору. Треба піднятися на вершину. І ми, не звертаючи уваги на сонце, яке нещадно пече зверху і гарячущий білий пісок знизу, чіпляємось за руки-гілки дерев, кущів і трав (природа допомагає!), долаємо перегороди, врешті-решт виповзаємо на гору. А там свіжий вітер хвилює трав’яне різнокольорове море із материнки, звіробію, деревію і ще багатьох лікарських рослин. Ми стоїмо на вершині Замкової гори, де колись височіла Куземинська Покрова і вдивляємось у безмежний простір, який розкинувся під нами. Води древньої Ворскли спокійно плинуть, як і плинули тисячоліття тому.
Наш провідник наповнює наші враження історичними фактами і народними леґендами, і ми заряджаємося найсильнішою енерґетикою нашої землі. Колись тут було Дике поле, потім різні держави зводили свої укріплення, тут був кордон, тут історія пов’язана із Литовським князівством, із Річчю Посполитою, Російською імперією. Тут жили і господарювали скити, тут пройшли вікінґи, печеніги, сармати, татари, потім оселились і жили вільні козаки.
Від Куземина до Скельки три-чотири кілометри навпростець. А ми об’їжджаємо польовою дорогою, блукаємо вулицею, де більшість старих хат – майже невидимі, обплетені, захаращені і втаємничені. Деінде збереглися чепурні подвір’я дачників і вже з’явилася цивілізована хатина. Нарешті піщаний кряж і під горою Ворскла. Золотий пісок, не скаламучена вода, столітні дерева купають свої віти у Ворсклі. Лірика, романтика, історія. І знову долаємо круті схили, чіпляємось за гілки, коріння, кущі. Провідник переказує місцеві леґенди, а туристи уважно слухають про монахів, скитів, козаків.
Виснажені та щасливі, під’їжджаємо до Охтирки. Я запитую у кожного, що найбільше сподобалось? Дітям – річка і пісок на Скельській горі, на Замковій горі – найяскравіше і найсильніше враження. А головна думка: „Скільки тут живу, і ніколи не думав, що поряд така краса!“.