1 квітня, 2016

Прислужники більшовиків і досі в пошані

Готуючи для „Енциклопедії сучасної України” довідки про політв’язнів і дисидентів (уже вийшло 15 томів), я натрапив на знайоме прізвище „Шокін В. М.”. Заглянув у Вікіпедію: справді, Ґенеральний прокурор України Віктор Шокін у 1980-1989 роках працював старшим слідчим прокуратури Московського району міста Києва. Саме В. Шокін 14 лютого 1985 року провів обшук у помешканні Івана Мулярчука на вулиці Ломоносова нібито з приводу крадіжки в одному з сусідніх студентських гуртожитків. Оперативник витягнув з шафи добірку віршів, побачив на стіні велику мапу України й сказав: „О, це націоналіст”. І. Мулярчука допитали в прокуратурі Московського району, матеріяли обшуку передали в КҐБ.

16 липня – знову обшук. Цього ж дня І. Мулярчук був заарештований. 28 жовтня 1985 року (уже за правління М. Горбачова) Київський міський суд під головуванням Григорія Зубця і з участю прокурора Леоніда Абраменка на три роки позбавив І. Мулярчука волі у виправно-трудових колоніях загального режиму. Звинувачення: „На ґрунті націоналістичних переконань та неправильного сприйняття радянської дійсности протягом тривалого часу виготовляв та розповсюджував документи, які містять завідомо неправдиві вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад”.

І. Мулярчук народився 3 березня 1937 року в селі Дорогинці Київської области. Батько його Феодосій був родом з Волині, служив у війську Української Народної Республіки. Мати – Марія Ігнатенко. Мали чотирьох дітей. Колгоспники.

І. Мулярчук ще школярем писав вірші, брав участь у художній самодіяльності. Хеміко-технологічний факультет Київського політехнічного інституту закінчив з відзнакою. Дипломну роботу написав українською мовою. Працював на Вінницькому хемічному заводі. Коли у Вінниці показали фільм про Лесю Українку російською мовою, І. Мулярчук виступив на комсомольських зборах з протестом. Політичні інформації для робітників проводив українською мовою. Цікавився історією України. 1964 року вступив до аспірантури Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Під керівництвом проф. Андрія Голуба підготував дисертацію з актуальної теми, яка була прийнята для дослідного випробування в Дніпродзержинську.

1984 року І. Мулярчук зібрав докупи і видрукував на друкарській машинці добірку своїх віршів. У деяких із них засуджував національний гніт, комуністичні доктрини. Ці вірші, за його словами, були йому як ліки від болісних громадянських переживань. Щось зі своїх віршів він при нагоді комусь прочитав з пам’яті. Очевидно, той „хтось” повідомив у КҐБ.

За шість віршів, а також за два листи до газет на захист музею Марії Заньковецької і листівку „Слава герою Марченку” (про Валерія Марченка, якому 13 березня 1984 року суддя Г. Зубець дав 15 років ув’язнення, а фактично смертну кару, бо тяжко хворий в’язень не витримав і року). У 1980-их роках голова Київського обласного суду Г. Зубець спровадив у неволю за „наклепи на радянську дійсність” Валерія Кравченка, Генадія Кішкіна, Станіслава Хмелевського, Михайла Михалка, Клима Семенюка. А прокурор Л. Абраменко – Сергія Набоку, Інну Чернявську-Набоку, Ларису Лохвицьку, Леоніда Мілявського, Вадима Павлова, згаданого Г. Кішкіна. 1992 року мама Валерія, Ніна Марченко, одержала документ про реабілітацію її сина за підписом цього ж таки Г. Зубця. Він послав її сина на смерть – він його й реабілітував. Г. Зубець тривалий час був головою Київського обласного суду, членом Вищої ради юстиції, а тепер він викладач правових дисциплін на юридичному факультеті в Національній академії управління. Полковник юстиції Л. Абраменко пішов на пенсію в чині старшого радника юстиції. Він – член Комісії Київської ради з питань поновлення прав реабілітованих. Видав кілька досліджень про політичні репресії. Але про свою участь у тих репресіях – ані слова. Його гарно викрили в „Історичній правді” у 2010 році його жертви Л. Лохвицька, Л. Мілявський та І. Чернявська-Набока.

Та повернімось до справи І. Мулярчука. Злочинними виявилися рядки його віршів: „Останні ми раби в гурті з більшовиками”, „Хвала, герої, вам за славу України”, „Той зберегти себе в майбутнім зможе, хто діє з певністю, що влада нам ворожа”, „Не спалена Москва, не в клітці комуністи” та інші. Хоча ці вірші та листи не набули розповсюдження, та вони, як виявилося, становили більшу загрозу державі, ніж утрата рідкісного (чи не єдиного в Україні!) фахівця з виділення рідкісноземельних елементів та стронцію з апатиту.

І. Мулярчук визнав себе автором віршів і листів до газет, проте не вважав, що вони „порочать радянський державний і суспільний лад”. Категорично заперечив авторство і поширення листівки про В. Марченка в приміщенні університету. Отже, цінний учений-практик дістав три роки ув’язнення за вірші, яких ніхто не читав. Його позбавили вченого ступеня кандидата технічних наук і звання старшого наукового співробітника.

З кінця 1985 року І. Мулярчука утримували в колонії загального режиму ОП-317/16 під Полтавою. Мав лише одне побачення з матір’ю та сестрою. У зв’язку з початком „перебудови” і заявами М. Горбачова, що в СРСР нема політв’язнів, І. Мулярчука намовляли написати покаянну заяву про визнання себе винним і обіцяли негайно звільнити. Він такої заяви не подав. І все ж таки суд Полтавського району застосував до нього умовно-дострокове звільнення з переданням його під нагляд трудового колективу Київського заводу ім. Лепсе (оскільки ректор університету Віктор Скопенко був проти повернення вченого в університет). На заводі він працював п’ять років. Від 1992 року – науковий співробітник Національного аґрарного університету. Його праці дістали міжнародне визнання. Докторську дисертацію захистив у 1996 році в Київському політехнічному університеті. 2004 року вийшов на пенсію.

І. Мулярчук – автор 28 авторських свідоцтв і патентів, 107 публікацій, 12 заводських установок і процесів, упорядник декількох наукових видань. Він досліджує українську старовину. У батьківській садибі в селі Дорогинці влаштував музей старожитностей, де зібрав сільськогосподарський інвентар, побутові речі. Живе в Києві.

Не знаю, може, нащадки згаданих судді Г. Зубця, прокурора Л. Абраменка і чинного Генерального прокурора В. Шокіна на добрих харчах виросли добропорядними громадянами і їм прикро буде, якщо на них киватимуть головами і показуватимуть пальцями. Але вони хоч би вибачилися перед доктором технічних наук І. Мулярчуком. У порядку запізнілої люстрації.

Василь Овсієнко, лавреат премії ім. Василя Стуса, Київ.

Коментарі закриті.