ДОНБАСЬКІ ВРАЖЕННЯ
11-12 листопада в Краматорську на Донеччині відбувся літературно-мистецький фестиваль „Кальміюс“. Понад пів сотні творчих особистостей – письменники, театрали, видавці, науковці на кілька днів заповнили тутешні бібліотеки, авдиторії, будинки культури. Для мене це була перша в моєму житті можливість відвідати Донеччину.
І вже один цей факт якоюсь мірою свідчить про брак спілкування між реґіонами України, що породжує їхню відрубність та веде до сепаратизму.
З Ужгороду до Краматорська – понад 1,500 кілометрів. Шість годин нічним потягом до Львова, а далі ще 23 години автобусом зі Львова до тимчасової столиці Донецької области, де нині розташовується обласна держадміністрація. Доба в автобусі, який зупиняється тільки на бензинових станціях на короткі зупинки – нелегке випробування. Було досить часу розмислити на тему величини рідної батьківщини, адже за такий термін можна проїхати всю Европу. Нарешті Київ, Полтава, Харків залишаються позаду і над ранок в’їжджаємо на Донеччину.
Краматорськ нас зустрічає абсолютною тишею. Де-не-де миготять вогні. Типові радянські п’ятиповерхівки з білої силікатної цегли тягнуться через весь центр. Жодного мистецького розмаїття. В центрі – величезні споруди Новокраматорського машинного заводу – головного індустріяльного флагмана міста. (Краматорськ – центр машинобудування Донеччини). На вулицях протягом усього дня мало людей і автівок. Таке враження, що в 180-тисячному місті (за переписом 2001 року) залишилась менша частина. Місто чисте, дороги добрі. Характерний донбасівський пейзаж – пагорби, порізані ярами і балками, створюють мальовничу картину у перспективі. Чимало приватної забудови, але вона здебільшого одноповерхова і зроблена давніше, тож хати невеликі, значно поступаються закарпатським особнякам. Пожвавлення на вулицях ми так і не зауважили.
Цікаво, що назва Краматорська походить від Крам на Торці, саме так називали це поселення раніше. А заселене воно було козаками Слобідської України у ХVIII ст. І тут руйнується перший стереотип: про однорідність Донбасу. Насправді Донецька область – це штучне утворення, зшите з різних клаптиків. Утворена вона аж у 1932 році. Тоді до її складу додали 13 районів з Харківщини і п’ять – з Дніпропетровщини. Сам Краматорськ традиційно належав до Харківської губернії.
Власне, територія Донеччини, яка нині перебуває під нашою контролею і є тією питомо українською частиною, що була віддана у 1932 році під Донбас. Приблизна межа проходила по річці Кальміюс, що тягнеться від Донецька до Маріюполя.
Перепис населення у 2001 році встановив у Краматорську дві третини українців і третину росіян. За мовою ситуація була зворотною. Але все-одно у зросійщеному реґіоні 31 відс. населення вказали рідною мовою українську. Чим далі на південь до Донецька, тим кількість росіян зростає, а україномовних зменшується. А ще на початку ХХ ст. українці тут посідали першість.
З 12 квітня по 5 липня 2014 року Краматорськ було окуповано бойовиками ДНР. Три місяці окупації справили глибоке враження на людей. Більшість згадують окупацію як лихо.
По прямій лінії від Краматорська до лінії зіткнення – пів сотні кілометрів. У лютому 2015 року місто обстріляли з реактивної системи „Торнадо“ з Горлівки – тоді загинуло 17 осіб, а було поранено 64. Але за два дні перебування в місті слідів війни ми не помітили. Ба більше, живучи щодня інформаційними зведеннями з фронту, ми чекали значно більше слідів воєнної присутности. Натомість бачили тільки мирні картини: затишні бібліотеки і палаци культури, працюючі кав’ярні, крамниці і громадський транспорт. От тільки ніде не було натовпу. Натомість військових ми зустріли тільки на бльок-пості за містом та на концерті сестер Тельнюк як глядачів. Краматорськ виглядав суцільно цивільним.
Зустрічі у міських бібліотеках Костянтинівни, Дружківки та Краматорська носили дружній характер. Всі старалися розмовляти з нами українською мовою. Причому пристойний рівень володіння мовою засвідчували навіть ті бібліотекарі, що народилися в Росії. Донеччина змінює свої погляди. Війна її глибоко переорала. Якщо на окупованій частині швидко затирають все українське, то на нашій – відбуваються протилежні процеси. Чим далі, тим більше людей починають себе асоціювати з Україною. Можливо, цей відсоток ще не є абсолютним, але він більший, ніж до 2014 року. І ця тенденція посилюється. Особливо в містах, які на власній шкурі відчули всі принади „ДНР“.
Ясна річ, що чимало й тих, кого традиційно називають „ватою“. Але найрадикальніша її частина повтікала від українською влади, інші притихли і сидять мовчки, очікуючи, чим все закінчиться. Зміни в настроях людей почалися не відразу. У 2014 році сюди прийшла українська армія, але не прийшла Україна. Лише тепер з кожним місяцем, чим більше зростає присутність українського слова, духу, інформації, перспективи, зростає і відсоток тих, хто хоче себе асоціювати з Україною.
Але й одна, і друга сторона невдоволені ситуацією. Українофоби – тим, що програли ці терени, свідомі українці – тим, що Україна дуже повільно себе тут відновлює. Але й одні, і другі – це меншість від загальної маси, яка просто чекає, не обтяжуючись переживаннями, хто виграє. Найбільша біда полягає в тому, що всі ці 25 років Донбас був відданий на відкуп Ахметовим, Януковичам, Азаровим та інших, які робили тут, що хотіли. І формували не тільки неукраїнську ідентичність, але й рабську, пасивну філософію безправних, безініціятивних сірих людей, де від думки громади нічого не залежить, бо й самої громади нема.
Нині на наших теренах Донбасу починають з’являтися активісти, небайдужі громадяни, які розуміють, що їхній порятунок в їхніх руках. Це перші проліски громадянського суспільства, яке тут десятиліттями закатувалося в асфальт. Саме вони стають ініціяторами повільної українізації колишньої Сталінської области (лише у 1961 році її перейменовано на Донецьку). Це викликає несприйняття у прихильників „руского міра“, яких тут теж вистачає.
Ситуацію ускладнює той факт, що майже всі родини тут розділені фронтом на дві частини. І понад половина мешканців колишньої Донецької области мають перепустки для поїздок на протилежну сторону. Вони постійно їздять і бачать, що робиться з обох боків. Чимало людей залишилося на окупованій території доглядати житло, на яке працювали ціле життя і котре тепер можуть відібрати, якщо там ніхто не проживатиме. Воєнні дії наче щодня продовжуються і в той же час десятки тисяч людей шмигають туди-сюди. На українську частину приїжджають за пенсіями та дешевими харчами, що сердить місцевих, бо, виходить, що Україна замість того, аби дбати про людей на своїй території, оплачує з власної кишені життя „сепаратистам“, які її за це ще й лають.
Але враження від поїздки у нас залишилися позитивними. Адже Донбас був полишений на самого себе і тому виріс у такого собі монстра, що викликав небачені потрясіння з часів Другої світової війни. Тепер, коли Україна нарешті звернула увагу на цей реґіон, ситуація стала змінюватися. Поволі, зі скрипом, але змінюється.
У донецьких містах нам розповідали, що не бачили до війни українських письменників. До них просто ніхто не приїжджав. Хто там знав про якусь Дружківку чи Слов’янськ? Тепер за рік у них бувають десятки письменників, артистів, науковців, журналістів. Спілкування й громадська увага дає їм можливість краще розібратися у ситуації. Адже більшість мешканців цього краю не виїжджали за межі реґіону. Їх весь час переконували у специфічності і самодостатності Донбасу. Замість української чи російської ідентичности тут формували донбаську як щось третє, альтернативне. Тепер вона руйнується, бо й сам Донбас розділився на дві антагоністичні частини, і знову постає питання про вибір між Україною та Росією.
Від нашої активности залежить, як швидко буде розвиватися процес повернення до України її питомо української території, яку століттями нищили, але до кінця знищити не встигли.
Тож всі заклики про те, що Донбас слід віддати В. Путінові є грубою помилкою. За Донбас треба боротися. І він залишиться з тим, хто проявить більшу самопожертву.
Ужгород-Краматорськ