На жаль, авторка своїх спогадів „Коли ліс був наш батько” Марія Лабунька не мала щастя бачити їх надрукованими, бо далеко перед їх появою друком перенеслась 1996 року у засвіти, залишивши у глибокому смутку чоловіка д-ра Мирослава, дочку Ію і синів Олеся й Іллю. Появу спогадів мав здійснити М. Лабунька, але він теж передчасно переставився у Божу вічність, залишаючи спогади на робочому столі.
Діти Лабуньків мамині спогади зберегли і довели до появи друком у 2015 році. Спогади надруковано з усіма професійними приписами: є покажчик імен і псевдонімів з поясненнями, список жертводавців, скорочення назв і абревіятур, цікаві світлини з того часу і документи.
Спогади відкриваються словом від родини, у якому докладно сказано, як це починалось. Вступне слово про Марію Ровенчук належить відомому поетові Дмитрові Павличкові, який її запам’ятав учнем Коломийської гімназії у 1941 році, як „вродливу постать – міцну будову, високе чоло, довгі русяві коси, суворий, сказати б, учительський погляд. Вона була родом з Печеніжина, з того славного селища, яке виколисало Олексу Довбуша. Вона не помічала мене серед підлітків-гімназистів, а я милувався нею, коли заходила у вишиваній сорочні до церкви св. Михаїла у Коломиї“.
У вступному слові авторка наголошує: „У цих споминах не очікуйте боїв, засідок, як і всякої іншої стрілянини, бо в тому участь моя була дуже незначна, та й то припадкова. Натомість ви знайдете вишколену стійкову, котра уважно слухала накази „згори“ і вірно та з ентузіязмом подавала їх „униз“.
Авторка відкриває свої спогади словами: „Називаюся Марія Лабунька, з дому Ровенчук, псевдо моє в ОУН і в підпіллі було „Ірина“. Далі починає розповідь з дитинства споминами про батьків, родину, мальовниче село Печеніжин, яке складалось з Вижнього і Нижнього. Мандруючи селом, у деталях розповідає про життя села, громаду, школи і знайомить читача з учителями, підкреслюючи їх вплив на розвиток і формування молоді.
Не поминає двох церков у Печеніжині, роля яких у громаді була незрівняно велика. Тут же церковний хор і участь у ньому. Запам’ятався дириґент хору Онуфрій Кузьменко з його співами-концертами. Не оминула згадати відомі травневі Молебні до Матері Божої, так звані „Маївки“, які запам’ятались для багатьох на все життя. Кольоритно розповіла про похоронні обряди старих і дітей, родини і близьких.
До різнобарвного життя в селі влучно включила осілих і постійно подорожуючих циганів.
Друга світова війна докорінно змінила життя М. Ровенчук і не тільки. Падіння Польщі і прихід більшовиків на західні терени України – арешти, вивози на Сибір і введення системи колгоспів, все це створювало пригнічуючу атмосферу. І знову прихід нових окупантів – гітлерівська Німеччина. Знову арешти, облави і висилка української молоді на примусові роботи до Німеччини. М. Ровенчук вирішує, як багато інших дівчат і хлопців, стати членкою Юнацтва ОУН, а згодом активісткою ОУН. Вона докладно описує свої перші сходини, на які прийшли три дівчини. М. Ровенчук першою докладно описала період Юнацтва ОУН, різні завдання і організаційні вишколи.
Восени 1943 року вона одержала завдання їхати до Перемишля на матуральні курси і нав’язувати контакти з шкільною молоддю. М. Лабунька барвисто розповідає про цей період навчання, ніби безжурного юнацького життя в інституті. Голосні співи. веселий сміх, юнацькі романси, приїзд до села на Різдво до батьків, кінцеві іспити і напружена ситуація. Фронт наближався.
На останньому вишколі ОУН, який відбувся на лісничівці в Княжполі, було понад 20 дівчат. Вишколом керував обласний провідник „Орлан“ (Василь Галаса з Бережанщии). На закічення кожна з учасниць одержала відрядження на працю у терені. Надрайонній жіночої сітки ОУН „Ірині” призначили Ярославщину. Для допомоги мала зв’язкових, розвідувальниць, пропаґандисток .
На другий день після приходу Червоної армії її заарештували і привели до стодоли, де розташувалась команда. Капітан Червоної армії сказав, що від нього залежить її дальша доля. У двогодиному допиті капітан задрімав, „Ірина” тим скористалась і втекла.
Далі вона веде мову про цікаві епізоди і зустрічі з підпільниками – д-ром Павлом Клочником („Сірком“), д-ром Володимиром Горбовим, поетом Петром Василенком („Волошем“) й іншими, подає свої особисті спостереження й оцінки. Коли йшла з „Виром” на відправу з „Стягом”, провідником на усе Закерзоння (це був Ярослав Старух з Бережанщини), пробували заночувати у крайній хаті села і там припадково „застукали” їх червоноармійці. Розмова з ними щасливо закінчилася, але провідник вирішив, що настав час подумати над існуванням жіночої мережі. „Ірина” прийняла поради, як самозрозумілі. На жаль, час не працював для підпільників і УПА. Перейшли жити у лісі, під землею, у криївці. Раз на тиждень приходили зв’язкові і приносили харчі і воду, але не раз доводилось голодувати.
У половині 1946 року „Iрина” несподівано пережила смерть провідника „Сталя”. Його пост окружного перейняв „Крим“ (Микола Радейко). Після цього настали зміни. Зима 1946-1947 років була дуже холодна і снігова. „Ірина“ залишилася без харчів без води. Пробувала скористатись снігом, але вікно отвору криївки замерзло. Лизала вологі стіни. „Ірина“ пише: „Без краплі води я пробула 14 днів, а без їдження 10“. Вкінці, мов крізь сон, почула голос: „Ірино, Ірино чи ви є?“.
Провідник „Орлан“ наказав: „Розходимося на три шляхи: найсильніші йдуть в Україну, друга група – у Польщу, до вивезених людей, третя буде пробиватись на Захід”.
„Ірина” з болем прощалася з Ярославською землею. Подорож на північ Польщі була без проблем. Вдалось улаштуватись на працю до городника. Почалися проблеми з документами. Приїхав з Ярослава до Кошаліна детектив. Відбулись допити. „Ірину” арештували, повезли у Ярослав. Подорож була довга і ще у Лодзі треба було пересіти на інший поїзд і довго чекати. Чекаючи на поїзд, охоронець заснув. „Ірина“ цим скористалась і опинилась за містом, серед поля, без грошей і документів. Вирішила пробиватись на Ярославщину. Це був довгий і нелегкий шлях.
Серед дуже холодної зими і глибоких сніговіїв „Ірина” залишилась сама. Мала адресу родини Маців. Добилась до Маців, де її заховали у стайні. Це було Різдво 1948 року. Маци врятували її життя, у них перебула зиму. Для „Ірини” дістали посвідку на ім’я „Реґіна Харжевська”, або Реня. У тому терені, з’явився сотенний „Туча“ – Микола Тарабан з своєю нареченою „Зонькою“, і „Мак“, колишній зв’язковий „Ірини“. Вони йшли на Захід і узяли „Ірину”. Першою перешкодою була Прага. Треба її оминути, подолати велику річку Лабу. Шеститижневий рейд, з різними пригодами і голодуванням успішно завершився. У половині серпня 1948 року перейшли чесько-німецький кордон. „Ірина” опинилась у таборі Реґензбурґу. Одержала особистий документ на ім’я Ірина Сурмач. На цьому уриваються спомини М. Лабуньки.
Спомини читаються особливо цікаво. Авторка пройшла нелегкий життєвий, революційно-визвольний шлях, без нарікань, що дуже важливо. Це незаперечний документ часу – визвольного руху ОУН і УПА та жінок у ньому.
Спогади можна набути у О. Лабуньки за 25 дол. Тел.: 212-628 -7116.