На Українському меморіяльному цвинтарі в Савт-Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі, у 1965 році знайшов вічний спочинок Петро Дяченко – активний учасник визвольних змагань 1918-1920 років. Він народився 30 січня 1895 року в селі Березова Лука, Полтавської области, в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив Миргородську реальну школи, де здобув фах механіка.
До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52-му Сибірському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів був поранений. За бойові заслуги мав ряд нагород. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків. На службу в українському війську перейшов 17 грудня 1917 року, був учасником визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана, першого Зимового походу, командиром якого був Михайло Омельянович-Павленко, який назвав полк „Чорних запорожців“ П. Дяченка одним з найкращих кінних полків української армії. Кілька разів був поранений. Отримав високі відзначення.
У 1920 році, коли тисячі воїнів потрапили в польські табори полонених, П. Дяченко був прийнятий до польського війська і саме в Польщі, у сім’ї Дяченків, народилися сини Юрій та Олесь. У 1928 році П. Дяченко отримав звання майора. За час служби він закінчив Вищу військову школу і був призначений командиром кавалерійської бриґади „Сувалки“. П. Дяченко обороняв Польщу від радянських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення, а його кавалерійський відділ з боями пробився до Литви, де був інтернований червоноармійцями, але був звільнений з полону німцями.
У 1941 році П. Дяченко переїхав до Кракова, де вступив до створеної там Української генеральної ради комбатантів і в тому ж році він приєднався до ,,Поліської Січі’’ отамана Тараса Бульби-Боровця. Від березня 1944 року П. Дяченко (псевдо „Квітка“) брав участь в організації Українського леґіону самооборони на Холмщині .
Наприкінці лютого 1945 року з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бриґаду „Вільна Україна“. Її основу склали старшини Армії УНР і колишні бійці Червоної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин з Берліна. 28 березня 1945 року вояки бриґади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: ,,Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну’’. Бриґада ,,Вільна Україна’’ брала участь в боях проти Червоної армії.
Наприкінці війни П. Дяченка призначили командиром 2-ої Української дивізії УНА (7,000 вояків).
7 травня 1945 року в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі, командувач УНА генерал Павло Шандрук, надав П. Дяченкові звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бриґада потрапила в складне оточення і припинила свої військові дії.
Понад 25 років служив П. Дяченко у різних арміях, на фронтах різних воєн. Після війни якийсь час жив у Мюнхені, згодом оселився у Філядельфії.
Переживши дві війни та втрату обох синів, був мовчазним, писав про себе мало і скупо. Помер 22 квітня 1965 року. В похороні брали участь Митрополит Іоан та Архиєпископ Мстислав Української Православної Церкви США. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії проводжав його в останню путь генерал-полковник Павло Шандрук.
Торонто