Від часу постання ОУН про її історію та діяльність опубліковано багато праць. Більшість з них мають ознаки тенденційноси й висвітлюють окремі події з точки зору однієї чи другої ОУН після розколу організації у 1940 році. Відсутня будь-яка дослідницька праця про діяльність обох ОУН у повоєнних роках – ОУН під проводом полк. Андрія Мельника та ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Зате є багато публікацій про боротьбу і діяльність УПА. Вочевидь, публікації про ОУН не з᾽являлися з конспіративних причин. До 1991 року, року розпаду СРСР, було неможливо розсекречувати імена діячів націоналістичного підпілля в Україні та Польщі й оприлюднювати подробиці їхньої діяльности. Але чомусь і після проголошення незалежности України, коли вже був доступ до розсекречених документів колишнього КҐБ, публікації про діяльність обох ОУН у повоєнні роки та боротьбу комуністичних режимів з ними не з’явилися.
Дивним може виглядати, але це саме так – не український, а польський історик і дослідник Марцін Маєвський взявся за дослідження й вивчення українського націоналістичного підпілля в повоєнний період у Польщі й Україні та боротьби з ним комуністичної влади.
М. Маєвський народився 1974 року, з 2000 року – співробітник польського Інституту пам’яті народової (ІПН) у Варшаві, член польсько-української і польсько-російської історичних робочих груп, автор наукових праць про польське підпілля та депортацію польських громадян з Західньої України і Білорусі, про воєнні дії Українського Леґіону Самооборони в 1943-1945 роках, статтей про ген. Петра Самутина, Петра Дяченка, Миколу Чоботарева, Теодора Дака та багатьох інших. В листопаді 2015 року М. Маєвський захистив в Інституті політичних студій при польській Академії наук у Варшаві докторську дисертацію на тему „Контррозвідка Польської Народної Республіки супроти Організації Українських Націоналістів Андрія Мельника в 1944-1989 роках“. Дисертація має значний обсяг – 760 сторінок дрібного друку.
Дисертацію М. Маєвського можна вважати за першу комплексну історію однієї частини ОУН, у якій широко й докладно представлено не відому дотепер діяльність цієї організації у повоєнних роках на території Польщі та України.
У цій науковій праці впадає в очі відмінність у цитованих документах між архівними матеріялами Міністерства державної безпеки Польщі з боротьби з націоналістичним підпіллям та МДБ СРСР і УРСР. В усіх розсекречених документах і матеріялах колишніх польських спеціяльних служб, які тепер зберігаються в Інституті пам’яті народової, вживаються справжні й прибрані імена аґентів, а також їхні різні псевдоніми. На відміну від польських, у радянських документах вживаються лише псевдоніми аґентів, а справжні й прибрані імена залишаються дотепер засекреченими й невідомими.
З дисертації М. Маєвського вперше довідуємося, хто були зв’язкові й кур’єри ОУН, хто їх готував і висилав до Польщі та в Україну, хто з них не витримав і пішов на співпрацю зі спецслужбами, коли саме існували фіктивні ОУН та багато іншої інформації.
Можна не сумніватися, що декому з живих ще членів усіх трьох ОУН буде прикро і боляче довідуватися про декого зі своїх знайомих, учасників нашого громадського і політичного життя та приїжджих з України, які, замаскувавшись, були аґентами польських і радянських спецслужб. Справжні прізвища кількох з них у цій статті не оголошуються.
Дисертація М. Маєвського є науковою працею, написаною об’єктивно, без жодної тенденційности чи упередження до українського націоналістичного руху та української справи. Дослідник використовує в першу чергу джерельні матеріяли, розсекречені документи колишніх служб безпеки Польщі та УРСР.
У багатьох читачів цієї статті виникатиме цілком логічне запитання: чому М. Маєвський обрав предметом свого дослідження якраз ОУН під проводом полк. А. Мельника, а не ОУН під проводом С. Бандери чи, скажімо, УГВР? І він відповідає на це запитання: „Активність ОУН(м) у Польщі після Другої світової війни, а також дії Служби безпеки, спрямовані на ліквідацію цієї організації, – це не відома історикам тема, а звичайним читачам зовсім незнана. Аж ніяк це не виникає з факту, що ця тема була табу. Радше будь-які деталі таємних архівів секретні служби ретельно приховували. Ця тема (про діяльність ОУН(м). – О. З.) взагалі не існувала в історіографії…“.
Саме тому він і обрав для своєї дисертації цю тему. М. Маєвський є істориком, який спеціялізується на історії українського визвольного, націоналістичного руху. Як працівник польського ІПН у Варшаві, він побачив, скільки в архівах цієї інституції зберігається нікому не відомих документів і матеріялів про діяльність ОУН(м) і боротьбу з нею польських і радянських спецслужб. Збираючи документальні матеріяли якраз про цю організацію, він працював над розсекреченими документами також у відділеннях ІПН у Любліні, Кракові, Познані, Ряшеві, Лодзі, над розсекреченими архівами колишнього КҐБ у Києві, Львові, Луцьку, Тернополі й Івано-Франківську, а також над невеличкою селективно підібраною частиною розсекречених українських документів у Москві. Без перебільшення можна ствердити, що жоден інший український чи чужоземний дослідник не зумів вивчити таку величезну кількість розсекречених документів про три відлами ОУН, УГВР і Української Національної Ґвардії отамана Тараса Бульби-Боровця. У висліді цих студій після виснажливої і клопіткої праці і з’явилася ця дисертація, за яку молодий історик отримав звання доктора історичних наук.
Дисертація М. Маєвського складається з дев’яти розділів. Перший і дев’ятий розділи можна вважати додатками до основної теми. Перший розділ – це історія Української Військової Організації і висвітлення діяльности ОУН у передвоєнних роках, а дев’ятий – це матеріяли про діяльність ОУН(б), ОУН(з), ЗП УГВР, а також УНҐ Т. Бульби-Боровця і боротьбу з ними польських і радянських спецслужб.
Історію ОУН(м) М. Маєвський розпочинає з ІІ Великого Збору ОУН 1938 року, коли полк. А. Мельник був обраний головою Проводу. Тоді ж з᾽являється й назва „мельниківці“. У дисертації пишеться про всі великі збори обох ОУН, діяльність організації у Польщі, „архів О. Сеника“, інформаторів польської поліції, розкол ОУН, похідні групи, протиборства між обома організаціями. Основна частина дисертації – це діяльність ОУН(м) і боротьба з нею у повоєнних роках на території Польщі та України. Тут знаходимо також аналогічну інформацію про інші націоналістичні організації. Уся інформація та всі імена, згадані у цій статті, подаються за текстом дисертації М. Маєвського.
„Архів О. Сеника“ вдалося розкрити за допомогою польського аґента у Чехо-Словаччині Кжимовського („Олаф“). „Архів“ не зберігся, і не відомо, чи той, який був переданий Польщі, був ориґіналом чи зфальшованою копією.
Цікавою є організація втечі С. Бандери з тюрми на Святому Хресті. Її організував відомий член ОУН, який водночас був інформатором польської поліції. В останню хвилину С. Бандеру перевели до тюрми на Вронках, і втеча не вдалася.
Згідно з розсекреченими матеріялами‚ у 1934 році в Польщі було заарештовано понад 800 членів ОУН, 1937 року – на Волині 140, на Сокальщині – 44, на Жовківщині – 35.
Цікавою є інформація про вбивство Омеляна Сеника і Миколи Сціборського у серпні 1941 року. У той час у Житомирі разом з ними був О. Ольжич, а також К. Полуведько, як пізніше виявилося, більшовицький аґент, тому й не виключено, що до вбивства веде і „більшовицький слід“. У червні 1951 року совєтський генерал Павло Судоплатов („Валюх“), вбивця Євгена Коновальця, допитував схопленого керівника СБ ОУН(б) Мирона Матвієйка („Усміх“). На вимогу слідчого М. Матвієйко називав імена провідних членів організації та їхні адреси в Німеччині. Коли він назвав одне з прізвищ, П. Судоплатов зупинив М. Матвієйка й запитав: „Чи це той член проводу ОУН, котрий організував у 1941 році в Житомирі вбивство членів мельниківського проводу ОУН Сціборського Миколу і Сеника Омеляна?“. На що М. Матвієйко, не замислюючись, відповів: „Так, це він“.
Зв’язкові, кур’єри й емісари націоналістичних організацій
Після Другої світової війни між військовими і політиками США та Англії були розбіжності щодо Радянського Союзу. Велика частина військових були прихильниками війни з СРСР. Їхню позицію було підкріплено промовою недавнього прем’єра Великобританії Вінстона Черчиля у березні 1946 року у місті Фултон, Мізурі, у якій він назвав комунізм найбільшою загрозою мирові у світі. Якраз ця промова В. Черчилля започаткувала „холодну війну“ між двома світами – демократичним і комуністичним. Виразніше окреслювалася перспектива третьої світової війни. Беручи це до уваги, військові обох країн розпочали інтенсивну розвідувальну діяльність у країнах комуністичного бльоку, вербуючи до цієї діяльности націоналістичні й інші еміґрантські організації з цих країн.
З 1945 року обидві ОУН, з надією на війну, перекидали до Польщі та в Україну своїх членів як репатріянтів з фальшивими документами. Почавши з 1946 року, ОУН(м) встановила контакт і співпрацювала з американськими розвідувальними органами, а ОУН(б) – з англійськими. Для висилки на Схід рекрутовано людей з військовим вишколом, серед яких були колишні учасники Українського Леґіону Самооборони (УЛС) та Дивізії „Галичина“.
Вишколом репатріянтів, зв’язкових, кур’єрів та емісарів в ОУН(м) займалися „Марко“, „Гуцул“ (Михайло Білейчук-Панасюк) та Ярослав Гайвас, після їхньої еміґрації до США ці справи і зв’язок з американською розвідкою взяли на себе інж. Осип Бойдуник, д-р Степан Сулятицький („Доктор“), Максим Скорупський („Макс“) та Віктор Вінич („поручник Петро“). Розвідувальними справами зі сторони американців керували колишні полковники УНР П. Самутин і А. Кмета. Під час цієї співпраці виникали принципові розходження, зокрема з американцями. Представники ОУН(м) погоджувалися на співпрацю, щоб отримати потрібні фінанси й ресурси (радіостанції, засоби тайнопису) для розвідувальної діяльности, а також, і в основному, для поширення своєї організаційної мережі. Співпраця ОУН(м) з американською розвідкою тривала до початку 1950-их років, а відтоді розпочалася співпраця з нею також ЗП УГВР. До 1954 року тривала співпраця ОУН(б) з англійською розвідкою, а в роках 1956-1957 – з італійською. З початку 1950-их з американською розвідкою співпрацювала також УНҐ Т. Бульби-Боровця.
Автор дисертації досить докладно, а в деяких місцях і детально пише про кур’єрів цих організацій. Серед названих кур’єрів ОУН(м) є близькі товариші автора цієї статті – Андрій Губаль („Андрійко“), найбільш успішний, який декілька разів переходив кордони і щасливо повертався, переїхавши до США, оселився неподалік Ню-Йорку; Дмитро Фурманець („Лесик“); Анатолій Домарацький („Олег“), який, прибувши до США, працював у друкарні часопису „Свобода“; Микола Лемкевич („Капуста“), шкільний товариш автора цих рядків, якому не пошастило, його схопили на польському кордоні, передали совєтам, після довголітнього ув’язнення жив у рідному селі Стецева на Снятинщині.
З-за кордону до Польщі і в Україну з фальшивими документами і на постійне перебування для організаційної і розвідувальної діяльности було перекинуто членів ОУН(м): у 1946-1950-их роках: В. Феника („Карий“), М. Данилюка („Горислав“), Ф. Шагана („Зірний“), К. Копиловського („Котьо“), Б. Феника („Остап“), В. Іванова („Похмурий“), Ф. Бондарука („Остап“), М. Остапчука („Клим“), М. Журавецького („Ромко“), М. Гроховського, І. Фарботника, І. Котульського („Човен“), Я. Остапчука („Борсук“), В. Кузьму („Мама“), В. Ковальського („Шелест“), А. Сосновського, В. Пісоцького, В. Рибака, Ю. Струтинського, Т. Дака, Т. Ґорґоня та ін.
На початку 1950-их років до Польщі було вислано кур’єрів УНҐ Т. Бульби-Боровця: Якова Палюха („Вацек“), Клима Решетила („Зиґмунд“), Василя Короля.
14 травня 1951 року з англійського літака було скинуто парашутами в районі Тернополя керівника СБ ОУН(б) Мирона Матвієйка („Усміх“), а разом з ним – „Вереса“, „Євгена“, „Паганіні“, „Лева“, а також „Бронека-Славка“, котрий був засекреченим аґентом польських спецслужб. Рік перед тим фіктивна ОУН(б) в Польщі вислала його до Мюнхену, його перекинули до Англії, де він підготовляв кур’єрів цієї організації для висилки в Україну. При допомозі „Бронека-Славка“ їх усіх майже зразу схопили аґенти КҐБ, переодягнені у воїнів УПА. У 1955 році було вислано до Польщі групу кур’єрів ОУН(б), які загинули у перестрілці на кордоні з ЧСР, 1959 року – вислано кур’єрів, які пройшли розвідувальний вишкіл в Італії, – К. Навроцького („Чорнота“), М. Давидюка („Бистрий“), І. Ганяка („Ворон“). Перед цим вони особисто зустрілись у Лінці з С. Бандерою і Григорієм Васьковичем, від яких отримали фальшиві документи, портативну радіостанцію, засоби тайнопису.
До Польщі та України висилано також представників ЗП УГВР: у травні 1951 року з американського літака скинуто на територію України В. Охримовича, котрий, відмовившись від співпраці з КҐБ, був засуджений до смертної кари. У 1952 році були вислані до Польщі Ю. Стеф’юк і Л. Чепіль („Орест“), у 1954 році – радист „Максим“ („Беркут“).
Вербування аґентів спецслужб. Фіктивні ОУН
У 1944 році міністерства внутрішніх справ і державної безпеки СРСР випрацювали нову систему боротьби з обома ОУН і УПА, вербуючи до співпраці захоплених членів націоналістичного підпілля, застосовуючи проти них удосконалені тортури, психологічний тиск, погрози карою смерти, шантаж долею рідних. До цієї системи входило також творення фіктивних ОУН, підконтрольних польським і совєтським спеціяльним органам. Завербовані поділялися на аґентів, співробітників та інформаторів. Аґенти отримували велику заробітну платню. У Польщі вирізнялися застосуванням тортур молоді офіцери спеціяльних служб Броніслав Врублевський, Януш Мазурок і Юзеф Пенар, фахівці у справах ОУН. Декотрі члени і кур’єри обох ОУН, ЗП УГВР і УНҐ після схоплення під тиском були завербовані до співпраці з польськими і радянськими спецслужбами. Серед них вирізняються члени ОУН(м) Володимир Ковальський („Шелест“, справжнього прізвища не оголошується) і Володимир Феник („Карий“) та члени ОУН(б), які не були кур’єрами, – Леонід Лапінський („Богуслав“, „Зенон“), Тиміш Білинський („Томек“) і Святослав Панчишин („Дорошенко“), про аґентурну діяльність котрих слід дати докладнішу інформацію.
Серед них найкольоритнішим аґентом був В. Ковальський („Шелест“, „Болеслав“, „Маріюш“, „Волинський“), який народився 1922 року на Тернопільщині, служив у Червоній армії, закінчив курси радистів, у період німецької окупації деякий час служив в українській поліції, 1943 року перебував у лавах УЛС, а пізніше в Дивізії „Галичина“, після війни пройшов курс радиста в американській розвідці. 1947 року під іменем Володимир Ковальський разом з Богданом Феником був перекинутий до Польщі, мав займатися організацією мережі ОУН(м) і розвідувальною справою. Для зв’язку використовував радіостанцію та засоби тайнопису. Його зв’язковим у Мюнхені був С. Сулятицький („Доктор“), член проводу цієї організації. 30 квітня 1950 року був схоплений у Кракові, не витримав тортур, тиску і шантажу долею родини й погодився на співпрацю. Під наглядом і диктатом польської служби безпеки передавав до Мюнхену спрепаровану органами безпеки дезінформацію про ОУН(м) в Польщі та розвідувальні матеріяли. Влітку 1953 року, не підозрюючи, що В. Ковальський завербований, Провід ОУН(м) призначив його тереновим керівником цієї організації у Польщі.
Маючи запевнення, що він не розконспірований, польські й совєтські органи безпеки вирішили перекинути його до Мюнхену. 26 жовтня 1955 року в супроводі польського майора Мазурка і совєтського полковника Настюкова його доставлено до кордону, який для нього був відкритий, і він „втік“ до Західної Німеччини. Там сконтактувався з С. Сулятицьким, його невдовзі леґалізували, і він увійшов у коло довірених осіб ОУН(м). Інформував польські й совєтські спецслужби про діяльність цієї організації, членів проводу, їхні особисті проблеми, збирав інформацію про інші політичні та громадські організації. 1964 року брав участь у V Великому Зборі ОУН у Люксембурзі, де був обраний членом Військової та Краєвої референтур. Зібрав тексти доповідей, виголошених на з᾽їзді, прізвища і псевдоніми обраних членів проводу і передав польським органам безпеки. На VІІ ВЗУН у1970 році в Лондоні автор цієї статті познайомився з В. Ковальським, пізніше зустрічався з ним декілька разів у Мюнхені й навіть зупинявся у нього. Ані своїм виглядом, ані поведінкою, ані способом розмови він не викликав жодної підозри. На ІХ ВЗУН у 1979 році й на Х у 1984 році був обраний членом ПУН, а на ХІ у 1988 році – радним Голови Проводу. 1984 року після смерти батька В. Ковальський призупинив зв’язок з польською контррозвідкою, хоч не відомо, чи зупинив цей зв’язок також з совєтськими органами безпеки.
Польські і совєтські спецслужби вважали понад 30-річну аґентурну діяльність В. Ковальського своїм найбільшим успіхом. Це, мабуть, унікальний випадок, коли людина була протягом стількох років аґентом чужих спецслужб і не була розкрита.
Другим важливим аґентом спецслужб був Володимир Феник („Карий“, „Адам“), який походив з-під Перемишля. 1941 року брав участь у похідній групі ОУН(м) під проводом Т. Бак-Бойчука, згодом був старшиною Дивізії „Галичина“, перебував у полоні у Ріміні, де керував мережею цієї організації. Співпрацівник американської розвідки. Перекинутий до Польщі для розвідувальної діяльности й розбудови підпілля ОУН(м). Заарештований у червні 1949 року, підданий нечуваним тортурам (опис яких зберігається в архіві ІПН), під тиском погроз засудити на кару смерти його брата Богдана і батька, після цілковитого виснаження 4 липня підписав заяву про співпрацю і став аґентом „Адамом“. Стежачи за провідними членами проводу ОУН(м), спецслужби отримали інформацію, що краєвий референт цієї організації С. Сулятицький не задоволений зі співпраці з американцями, і вирішили його завербувати, використавши для цього В. Феника („Адам“), його знайомого з воєнних часів. Наприкінці травня 1955 року під наглядом польських і радянських офіцерів „Адам“ „нелеґально“ перебрався до Західньої Німеччини. Після кількаразових зустрічей з С. Сулятицьким зізнався, що він представник КҐБ УРСР (а не Польщі), і запропонував йому співпрацю з КҐБ. С. Сулятицький одразу ж на це „погодився“, про що невдовзі повідомив полк. А. Мельника і німецьку розвідувальну аґенцію Гелена. Також він зразу повідомив тайнописом В. Ковальському, керівникові ОУН(м) у Польщі, не знаючи, що той уже п’ять років є аґентом польських спецлужб, що В. Феник („Адам“) є аґентом КҐБ. В. Ковальський негайно доповів про це польським спецслужбам, ті, зрозумівши, що він не розконспірований, вирішили вислати його до Німеччини для аґентурної діяльности.
Польським і совєтським спецслужбам вдалося створити три фіктивні організації ОУН(б): дві у Польщі та одну дещо пізніше в Україні. У Польщі керівником фіктивної ОУН(б) був Леон Лапінський („Богуслав“, „Зенон“). Л. Лапінський керував ІІІ округом СБ ОУН(б) у Польщі, заарештований у серпні 1948 року, після виснажливих допитів у жовтні того ж року підписав заяву про співпрацю і став аґентом „Зеноном“. На доручення польських органів безпеки він очолив фіктивну мережу ОУН(б) у Польщі, підтримував контакт з референтом краєвих справ цієї організації Богданом Підгайним („Аскольд“). Його завданням було виявлення членів обох ОУН і воїнів УПА. З допомогою „Зенона“ та інших завербованих аґентів польським і совєтським спецслужбам вдалося розкрити мережу обох ОУН у Польщі й Україні. 1954 року відбулися масові арешти членів обох організацій‚ і фактично ці організації перестали існувати у цих країнах. Того ж року й закінчилася аґентурна діяльність Л. Лапінського.
У Польщі другою фіктивною ОУН(б) керував у 1970-их-1980-их роках Тиміш Білинський („Томек“). Завербований ще у 1957 році, він виїжджав за кордон, де зустрічався з Я. Стецьком, С. Ленкавським, І. Кашубою, В. Ковальським, В. Олеськовим, І. Дмитровим, у 1971-1972 роках зустрічався з приїжджим до Польщі Андрієм Гайдамакою та іншими. Здобувши повну довіру керівників цієї організації, був призначений першим заступником Голови ОУН(б) та її керівником у Польщі. Його аґентурна діяльність, мабуть, не була розкрита цією організацією до кінця його життя в 1988 році.
1967 року КҐБ випрацювало аґентурну програму „Бумеранґ“ для створення в Україні фіктивної підпільної організації бандерівської орієнтації. Така організація була створена 1975 року, її очолив львівський лікар Святослав Панчишин, який працював у Києві і якого завербував до співпраці з КҐБ Т. Білинський („Томек“). Не підозрюючи, що С. Панчишин є аґентом КҐБ, Провід ОУН(б) призначив його керівником ОУН(б) і СБ цієї організації в Україні. Ця фіктивна організація понад 20 років надсилала препаровані КҐБ дезінформації до централі ОУН(б) в Мюнхені. Вона проіснувала до 1988 року, коли у Києві на спеціяльно влаштованій прес-конференції було розкрито її аґентурну діяльність.
Арешти і розстріли
У Польщі до 1953 року членів обох ОУН і їхніх кур’єрів та емісарів, які відмовлялися від співпраці зі спецслужбами, засуджували до смертної кари, в УРСР – до тривалих термінів ув’язнення. Про декотрих з цих людей згадується в дисертації.
У 1950-их роках були засуджені на кару смерти члени і кур’єри ОУН(м): Я. Остапчук-Заремба („Борсук“), Ю. Струтинський-Лабецький, Т. Ґорґонь, керівник ОУН(м) у Львівській області студент Ілля Саврук, а Б. Феник („Остап“) і П. Глинь („Обережний“) були засуджені на 25 років таборів кожен, Т. Дак-Паковський – на 15 років. У 1951 році засуджено у Луцьку на терміни від 10 до 25 років ув’язнення 21 члена цієї організації на чолі з П. Мельником. На Тернопільщині були заарештовані члени теренового проводу цієї організації: Я. Пастушенко, В. Мазурок, В. Макар, І. Войтович, О. Сороківська, А. Посполит, П. Палій, С. Аксенчук („Борис“), М. Пасічник („Грім“), А. Мирус, С. Тетерин („Шкляр“), Ф. Росоловський („Зоряний“), Г. Козубська-Шабурська та багато інших. 1956 року КҐБ викрило на Тернопільщині 205 членів ОУН(м).
Наприкінці 1940-их і в 1950-их роках було заарештовано у Польщі та в Україні членів ОУН(б): К. Козенка, військового референта М. Онишкевича („Орест“), референта СБ П. Федорева („Дальнич“), З. Камінського („Дон“), керівника СБ проводу ОУН(б) М. Матвієйка („Усміх“), членів проводу цієї організації в Україні В. Галасу і В. Кука, а також І. Ганяка („Ворон“), М. Давидюка та багатьох інших.
Заключне слово
У країнах Заходу і зокрема серед української діяспори було уявлення про всемогутність КҐБ. Дисертація М. Маєвського і подані у ній численні документальні матеріяли цілковито заперечують цю тезу. Сила КҐБ і підлеглих йому польських органів безпеки полягала у насильницькому залучуванні до співпраці захоплених членів обох ОУН та їхніх закордонних зв’язкових і кур’єрів. Тортури, психологічний тиск, погрози карою смерти, шантаж долею рідних змушували декого до співпраці, хто витримував тортури, того ламали шантажем долею сім᾽ї. Майже всі спроби завербувати окремих націоналістичних діячів за кордоном, використовуючи для цього рідних і близьких, які залишилися в Україні або Польщі, не мали жодного успіху. Підготовкою вербування займалася низка аґентів і спеціялістів. У дисертації подаються приклади наміру вербування членів Проводу ОУН(м) С. Сулятицького, В. Мулика, прихильників цієї організації о. П. Дубицького, а також провідних членів ОУН(б) і ЗП УГВР – о. І. Гриньоха, Є. Штендери, сина Льва Шанковського Ігоря. Для зв’язку з Проводом ОУН(м) у Мюнхені було вислано аґентів польських і совєтських спецслужб, а також завербованих членів цієї організації – В. Ковальського („Шелест“), „Яроша“, В. Феника („Адам“), до Парижу – „Славського“, О. Стопінську („Ірина“), Вероніку Щур („Віолетта“, яка 1968 року переїхала з Парижу до Італії, там вийшла заміж і зірвала зв’язки з органами), „Тополева“, „Чорного“, А. Гуменецьку („Таня“), Т. Гурка („Далекий“), М. Орестовича („Богдан“).
На доручення КҐБ польські спецслужби збирали інформацію, зокрема компрометуючу (якщо така була) на провідних членів ОУН(м) – Я. Гайваса, Я. Маковецького, Т. Бак-Бойчука, Б. Кентержинського, на членів ОУН(б) – О. Тюшку, Євгена і Володимира Стахових, І. Кашубу, І. Оліяра, на члена УНҐ Л. Василева та багатьох інших. Незважаючи на шалені зусилля, нікого з цих осіб їм не вдалося завербувати.
І хоча членом проводу ОУН(м) був аґент спецслужб В. Ковальський, а членом проводу ОУН(б) такий самий аґент Т. Білинський, хоча фіктивні націоналістичні організації надсилали дезінформацію про становище в Україні, про самвидав та стан українців у Польщі, все ж ОУН(м) та ОУН(б) переборювали шалений тиск на них, на їхніх провідних членів, долали багато штучно створених аґентурою труднощів і продовжували свою діяльність. З перспективи часу можна дивуватися, скільки одна з найбільших імперій світу та підконтрольні їй Польща й УРСР витрачали зусиль на боротьбу з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. Це було не що інше, як параноїдальний страх цієї імперії перед словом правди. На її території ця боротьба зі словом правди велася силою і терором. Декого з членів і кур’єрів ОУН(м) та ОУН(б) їм вдавалося завербувати, декого знищити, тому на початку 1960-их років ці організації в Україні практично вже не діяли, але наш народ, більш чи менш ознайомлений з їхньою діяльністю, не втрачав віри і надії, що терористичній параноїчній імперії під назвою СРСР раніше чи пізніше настане кінець.
У процесі підготуваня цієї статті у її автора постійно виникали сумніви, чи доцільно публікувати цю інформацію, називати справжні імена завербованих аґентів, які дотепер не були відомі. Чи знали наші попередники, які від нас відійшли, члени Проводу обох організацій українських націоналістів, що роками у їхніх проводах сидів совєтський агент? Можна сумніватися, що вони про це знали чи будь-кого підозрювали. Тому все ж таки прийшов час, щоб завдяки польському Інститутові пам’яті народової і авторові розглянутої дисертації М. Маєвському, котрий вперше більшість цих досі невідомих імен розсекретив, донести їх до відома української громади.