20 березня, 2016

Перспектива нових імен

Нова – а вже ж вона майже нова! – Україна гостро‚ невідклично потребує нових імен. Бо без них такою й залишиться – зовнішньо‚ на показ‚ „майже новою“‚ а всередині‚ в самій своїй суті – ні старою‚ ні новою‚ нездатною до якісного розвитку‚ невиразною і непослідовною у своїх цілях‚ у баченні майбутнього.

Але як розуміти оце – „в самій своїй суті“? Що насправді є нею? Якщо українці вже ось 25 років завзято і безперервно критикують своїх президентів‚ прем’єрів‚ речників парляменту‚ то‚ може‚ в цьому й суть – у владі? Значною мірою це так. За чверть століття відновленої державної незалежности Україною кермували‚ за дуже малими винятками‚ владолюбці‚ грошолюбці і славолюбці‚ і не знайшлося жодного великого сина українського народу‚ вірного і жертовного сина‚ котрий вбачав би своє вище покликання у відродженні інтелектуальних і моральних сил нації. Такого відродження ще не сталося.

П’ять чи нехай і 10 відс. суспільства спромагаються на високий революційно-духовний порив‚ але далі ця обнадійлива хвиля спадає і все повертається у старі береги. Бо тут діє невмолимий закон критичної маси: без неї жодна революція не принесе омріяних результатів. Залишається одне: розбудити народну більшість‚ відкрити їй очі на світ і на саму себе.

„Революція повинна відбутися в головах‚ і то дуже швидко‚ бо нема вже багато часу“‚ – пише в „Історичній правді“ її головний редактор Олександер Солонько. Пише‚ але ледве чи вірить у це‚ бо „по-перше‚ ми самі не знаємо‚ чого хочемо‚ а по-друге‚ не вміємо вибирати тих‚ хто знає‚ що і як треба робити‚ хто вміє це пояснити нам усім‚ хто ставить на вершок інтересів державу‚ народ‚ внутрішні цінності‚ а не шматок землі в центрі Києва‚ персональний літак і свого лисого друга“. (Очевидно‚ йдеться про Петра Порошенка та Ігоря Кононенка).

Але ж хіба можна суворо судити український народ – після того‚ як він вийшов ледь живим зі страшних минулих століть? Звинувачення було б виправданим лише в тому випадку‚ якби ці 25 незалежних років Україну очолювали самовіддані‚ мудрі‚ терпеливі поводирі-учителі‚ а не злодійкуваті політикани.

Україна спрагло потребує таких учителів. І часу справді вже дуже мало. Кланово-олігархічний спрут відпустить горло української держави лише за умови‚ коли суспільна свідомість‚ політична зрілість і самовимогливість українців набудуть критичної маси. Часу мало‚ але провідник від Бога не змарнує його.

Хто ж ним може стати? Після січневого Дня Соборности в багатьох на устах це ім’я – Святослав Вакарчук. Того дня‚ приймаючи з рук президента „Орден Свободи“‚ знаменитий український співак звернувся до П. Порошенка з такими словами: „Нагородами не вирішити завдань‚ які стоять перед нами. Нам потрібні кіборги в політиці. Україну врятують тільки ті‚ кому будуть ставити пам’ятники після смерти‚ а не ті‚ хто будує собі золоті пам’ятники при житті. Чому наші очільники обирають особисте перед державним? Де зміни в країні?“.

Ця громадянська чесність і мужність була негайно помічена й оцінена. Історик і публіцист Генадій Степанчук опублікував пристрасне‚ але й вповні логічне „Звернення до Святослава Вакарчука“:

„…Об’єднати всі реформаторські сили і створити потужний політичний інструмент, який забезпечить проведення швидких‚ ефективних реформ, навіть у випадку опору і саботажу чинної влади – це єдиний шлях до справжнього успіху.

Але для цього потрібен об’єднуючий центр, потрібен прапор. Вам, Святославе, під силу стати таким прапором. Вас знають. Вам повірять. За Вами підуть ті, хто і далі буде боротися проти Системи, а не проти прізвищ…

Немає жодного сенсу створювати чергову партію. Натомість є величезна потреба у створенні першої української повноцінної політичної сили…

У Вас є риси і якості, які здатні забезпечити успішне рішення цього складного завдання. Ви довели, що Вас не цікавить політична кар’єра. Це означає, що у разі Вашої участи нова політична сила буде орієнтована на досягнення програмних цілей, а не „проштовхування“ у владу вождя…

Ви не зможете уникнути політики. Якщо Ви не зробите цього зараз – потім доведеться робити це на барикадах. Тільки цього разу будуть барикади з ґранатами і автоматами…“.

Керівника всесвітньо відомого вокального гурту „Океан Ельзи“ справді не цікавить політична кар’єра. У 2006 році його обрали депутатом Верховної Ради‚ але невдовзі С. Вакарчук зрікся мандату‚ бо не міг перебувати в такому щоденому політичному бруді. Служив любій Україні‚ й дуже успішно‚ геніяльними піснями‚ що тепер їх знає майже весь світ‚ і також своїм благодійним Фондом „Люди майбутнього“. Одначе‚ архичутливий до своєї країни і свого народу він‚ мабуть‚ відчував‚ що цього замало. Тому минулого року був учасником провідницької програми „Yale World Fellows-2015“ в Єйльському університеті США. Отже‚ виглядає дуже відповідною кандидатурою на одного з майбутніх провідників України.

Ще одне переспективне ім’я – Надія Савченко. Сучасна героїня нашого народу‚ 34-річна військова летунка‚ старший лейтенант Зброних сил України‚ ветеран війни в Іраку‚ депутат Верховної Ради і делеґат Парляментської Асамблеї Ради Европи і – в’язень путінської тюрми‚ жертва російського шовінізму. Мужність цієї українки вражає весь людський світ. Якщо вона вийде живою з кремлівського судилища‚ Україна в її особі дістане величезну енерґію для прориву у майбутнє.

Припускаємо‚ що у великій політиці ще може з користю для України проявити себе колишній Голова Служби безпеки Валентин Наливайченко. В кожнім разі‚ зробити таке припущення дозволяє недавній (з 12 лютого) текст „Заклику до нації“‚ підписаний В. Наливайченком і Юлією Тимошенко. Це‚ властиво‚ плян докорінної перебудови Української держави – через заснування Громадської Національної Асамблеї і через новий проєкт Конституції‚ винесений на всенародне обговорення.

Якщо ця Асамблея як інтеґральне середовище всіх проґресивних українських сил запропонує ясну стратегію розвитку України‚ то нові діячі‚ готові до цієї праці‚ з’являться вже не одницями‚ а сотнями і тисячами.

Коментарі закриті.