Рівно 100 років тому, 15 лютого 1917 року, в селі Вовковиї, що на Рівненщині, в багатодітній сім’ї, де було 11 дітей, народився мій батько Павло Цимбалюк, із діда-прадіда хлібороб, людина проста і совісна, віддана Богові, Україні, рідній землі, на якій, власне, й стверджувалася її головна життєва місія – плекати хліб і прищеплювати в людських серцях добро та любов.
Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом: хтось його випереджає, шокуючи; хтось упускає, марнуючи; хтось іде нога в ногу, рівняючись, а хтось поклоняється, спіткаючись. Та як би там не було, час (комусь – раніше, комусь – пізніше) готує на життєвім шляху дороговказ, який стає найголовнішим з-поміж усіх інших – це світла пам’ять про батьківську любов.
По тому дороговказові напророчено прямувати й мені – ось уже майже 20 років, відколи відійшов у засвіти батько (у 82-річному віці), а за ним і мама – у свої неповні 70 літ. Але, дякувати часові, не потьмарилася пам’ять про них. Нині, коли батькові, якби дожив, сповнилося б 100 років, хочу звернутися до нього:
Тату! Ви покидали земне життя, зібравши до гурту усю нашу велику родину, давши кожному настанову, як у світі по честі та совісті жити.
Одну з цих настанов я спізнав, тату, коли ви ще були при силі. У свої 80 років ви могли тримати плуг у руках. Не так міцно, як раніше. Але, коли я приїздив допомагати орати город, ви перших кругів чотири-п’ять робили самі. Потім підкликали мене, показували на борозну: „Бачиш, сину, рівна-рівнесенька“. Я стверджував ваше рішення, киваючи головою, бо борозна дійсно була, як струна навитяжку. А потім, уже сам йдучи за плугом, надмір старався не збитися з ваших слів, мовлених мені, орачеві, вдогін: „Отак прямо і йди! Не здумай скривити!“.
Спочатку думалося, що ви мені напрямну казали про рівну борозну і гладке поле. І тільки згодом дійшло до ума, що то насправді було напутнє слово на долю, аби вона викладалася завжди навпрошки і ніколи не збивалася на манівці.
Для вас хліб насущний був завжди нелегким. І в дитинстві, коли виростали в сім’ї, де скибка ділилася на 11 сестер та братів. І під час війни, коли пішли на трудовий фронт в Челябінськ і трудилися з ранку до ночі, зачасто без денного пайка. А потім в колгоспі, де натирали мозолі за трудодні.
З-поміж іншого чомусь пригадалася гуртова косовиця лепехи на позасільському берегу. То був, здається, 1977 рік. Вам, тату, 60. Всі інші косарі – молодші, здоровіші та здоровші. І я поміж них, бо на шкільних вакаціях записався в бриґаду, аби заробити якийсь гріш. Отоді бриґадир Ростик Холод чомусь саме вас поставив першим у загінку, а я за це на нього дещо образився. Бо думалося: молоді наступатимуть вам косами „на п’яти“, гнатимуть що є духу та сил. Натомість, коли дійшло до діла, як справно „переслідувачі“ не старалися, вони не могли витримати темпу, заданого в першому ряду. Це був, тату, ще один приклад вашої незборимої працелюбної сили.
До праці ви змалечку тягнулися, як до молитви. А молитва у Вас була особлива – щира і тиха. Ви не вибухали гнівом, як дядько Степан, ваш брат-фронтовик, коли дорогу до церкви перегороджував голова сільської ради. Ви прагнули людину переконати по-мирному, без кулаків і жалючих слів. Власне й тоді, коли вели нас із Галею до храму, порадили отому комуністу-„сельсовєтчику“ й самому протоптати дорогу до святині.
І хай не через рік, через два десятки, уже при незалежній Україні зрештою так і сталося. Колишній „борець з релігією“, покаявшись, почав співати на крилосі у церкві, де ви слугували старостою.
Отак, із молитвою, з повсякденним добром, із працею від зорі до зорі ви з гідністю пройшли свій земний шлях. Майже 50 років разом із мамою. Пам’ятаєте, як стали її судженим? Тоді, в 1952 році, прийшли до неї свататися на її рідну Пащиху. А тут ще один жених – односелець Лєсько. Теж Цимбалюк. Між двома серцями мама прислухалася саме до вашого. І не біда, що різниця у віці становила майже 14 років. Ви пройшли по життю плечем до плеча і завше були серцем до серця.
Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб – любов. Залишили родовідну настанову – бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду.
А ще залишили традицію, яка в нашій родині не переводилася із покоління в покоління і яку наразі із сестрою Галею стараємося не порушувати. Це відвідини храму, аби запалити свічку і непогасною донести її додому. Було, тату, по-всякому: йшли із цим найбільш сокровенним оберегом і в затишшя, і під дощем, і в стужу. Везли в машині, аби не задмухали вітри. Вона нетлінна і зараз – як оберіг і як незабутня шана перед вашою з мамою світлою величністю.